Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— І я теж, — додав голомозий. — Ми з ним грали твори для двох фортепіано.

— Атож. Франка. Дебюссі. Рахманінова…

Каздан зрозумів, що вони по черзі удвох відповідатимуть на кожне його запитання у стилі Дюпона й Дюпона.[40] Він дістав записника й начепив окуляри.

— Я хотів би знати, що ви особисто відчули й подумали, коли довідалися про вбивство Ґетца.

— Подумав, то була помилка, — сказав малий. — Помилка щодо особи.

— Або, — додав великий, — унаслідок випадковості.

— Випадковості?

— Ґетц був убитий божевільним, який не мав мотиву.

— Ви вважаєте, він був людиною бездоганною? Йому не було в чому дорікнути? І ніхто не міг ненавидіти його?

Сивий повільно промовив:

— Ґетц був літнім чоловіком, що багато років жив щасливим життям біля Бога. Стриманий, усміхнений, людяний. Він заслужив на спокійне життя у старості після тортур, яких зазнав у Чилі.

— Ви знали, що він гомосексуал?

— Ми про це завжди знали, так.

Мабуть, лише в соборі Святого Іоанна Хрестителя ніхто не здогадувався про звички органіста.

— Звідки?

— Інтуїція. Жінок не існувало в його світі.

— Його світ був оточений невидимим муром, — докинув голомозий. — Муром, який утримував жінок на відстані й захищав його в певному сенсі. Його світ був світом чоловіків.

Каздан подивився на малого Паоліні.

— По телефону ви сказали, що Ґетц був охоплений страхом. Він казав вам про це?

— Ні.

— То як ви це помітили?

— Він був дуже нервовий. Збуджений. Ото й усе.

Голомозий швидко додав:

— Одного разу він запитав, чи ніхто не приходив щось розпитувати про нього.

— Хто саме?

— Він не уточнив.

— То він мав відчуття, що за ним стежать?

— Важко сказати, — промовив сивий. — Він приходив сюди грати на органі. Проводив репетиції хору. А потім ішов додому.

Вірменин відчував, що нічого не доб’ється від цього тандему.

— О’кей, — сказав він. — А якими були його стосунки з дітьми?

— Чудовими. Більше немає чого сказати. Він мав велике терпіння.

— Ґетц був унікальним педагогом, — докинув голомозий. — Він жив лише для дітей. У нього завжди було дуже багато планів…

Каздан змінив тактику.

— Я, власне, прийшов до вас поговорити про зникнення Юґо Монестьє.

— Ви гадаєте, існує якийсь зв’язок між цим зникненням і вбивством Вільгельма?

— А ви?

— Ніякого такого зв’язку не існує, — заявив сивий. — Жодного.

— Розкажіть мені про цю історію.

— Ми нічого не знаємо. Юґо зник — і все. Було розслідування. Була кампанія в пресі. Шукали свідків. Але марно.

— Ви про це думаєте бодай іноді?

— Щодня думаємо.

— Ми молимося за нього, — додав голомозий.

Брати «Пінґ-Понґ» уже діяли йому на нерви. Від їхнього дуету розболілася голова. Він сказав:

— Мені розповіли про ще одне таке зникнення, 2004 року. Там пропав хлопчик із хору, яким теж керував Ґетц.

— Ми також про це чули. Поліціянти, які вели те розслідування, приходили нас допитувати. Схоже, вони підозрювали Вільгельма. Але чи відомо вам, скільки малолітніх зникає щороку?

— Близько шестисот. Це мій фах.

— Ця цифра залишає місце для простого збігу, чи не так?

Каздан лише гаяв тут час. Він подумав про Волокіна, який тепер опитував малолітнього злочинця з наміром з’ясувати, чи міг він бути релігійним убивцею, схильним до жорстокого калічення жертв. Іще один не вельми перспективний напрям.

— Я хотів запитати… — звернувся до нього сивий. — Щодо вбивства Вільгельма. У цій справі були якісь інші вбивства чи ні?

Каздан завагався. Він не мав жодного бажання відповідати на це запитання. Проте ствердно кивнув головою. Малий отець із сивою чуприною провадив:

— То, може, йдеться про серійного вбивцю?

— Серійного вбивцю?

— Нас цікавлять убивці-рецидивісти, — уточнив голомозий. — Ми намагаємося проникнути в їхню таємницю.

«Отакої!» — подумав Каздан і стримано відповів:

— Трохи дивне захоплення як для священнослужителів, чи не так?

— Навпаки, такі люди — це створіння, що найдалі відходять від Бога. Тож їх треба рятувати насамперед. Ми відвідали кількох у в’язниці…

— Я за вас радий. Але ми не маємо справи з серійним убивцею.

— А ви цього певні? Є якась різниця між убивствами?

Вірменин спочатку нічого не відповів.

Він не мав ніякого резону інформувати цих двох священиків. Проте, даючи волю інстинктові, він усе-таки дещо їм розповів. Про проколоті барабанні перетинки, наприклад. Про деяку відмінність між першим і другим убивствами. Про туніську посмішку. Про відтятий язик. А також про напис, узятий із Miserere. Двоє братів відповіли йому однією усмішкою.

— Ми маємо теорію про серійних убивць, — сказав сивий. — Хочете її знати?

— Розповідайте.

— Ви знаєте варіації Діабеллі?

— Ні.

— Один із найкращих творів Бетховена. Його шедевр. Дехто навіть вважає, що це найбільший шедевр фортепіанної музики. Така оцінка, можливо, дещо й надмірна, але в будь-якому разі цю музику можна розглядати як квінтесенцію фортепіанної творчості. Спочатку виникає тема, нічим не прикметна, яка потім наповнюється, розгортається, розпадається на безліч варіацій…

— Не