Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

«Невже Марко таки жінок протягнув?» — подумав Тюрин і обережно зазирнув до печери. Здоровань у сажень на зріст стояв навколішках перед відчиненою шафою і заливався гіркими сльозами. Понад кремезними плечима на сищика шкірилися голомозі голови у скляних ковпаках. Порожні очниці сліпо вдивлялися в темряву. Зараз вони спали. Лише на великі свята і величні події ділилися миром.

Марко щось простягав невідомим жінкам, що якимось дивом ховалися між головами на полицях. Тюрин зробив ще один нечутний крок і побачив у вузлуватих долонях прикраси. З цікавістю витягнув шию і не помітив, як краєм ряси зачепив позолочене панікадило, що зі страшним гуркотом гепнулося на підлогу. Наступної миті все змішалося. Ніби дикий звір наскочив на Тюрина, величезні пальці вп’ялися у горло. Над лицем нависли палючі жаринки очей. Аби не дивовижна живучість і сила, отримані разом з відживленням, хребет сищика розлетівся б, як тонка склянка. Тюрин щосили вчепився у клешню. Ноги бовталися у повітрі. Голова була готова відвалитися. Тюрин малодушно подумав, що доведеться продовжити існування у двох половинах, бо ж тут його доктор Гальванеску точно не знайде, щоб знову зібрати.

— Годі, ти, йолопе проклятущий! Бузувір! А бодай моє черево тебе не родило. І як такого дурня тільки земля носить. Цур тобі й пек! Відпусти синюшного! Бач, зараз очі виваляться,— наказав суворий старечий голос.

Миттєва зміна відбулася з Марком Проклятим. Раптом зіщулився, здрібнів. Риси розгладилися, а хватка ослабла. Він обережно поставив сищика на підлогу і навіть, як малій дитині, обсмикнув рясу.

— Ану вибачайся перед чорноризцем, підла душа. Душогуб! — кричав той-таки голос.

— Мамо, а хай-но він його покаже. Мабуть, спеціально комедію розігрує, аби тільки мені кульчики не купляти,— капризно попросив інший.

Могильник ще більше похилився, ніби під вагою страшної провини, і ступив крок назад, пропускаючи Тюрина до шафи. Сищик з цікавістю вийшов наперед і вкляк від подиву. На середній полиці, між голими черепами, покоїлися дві живі жіночі голови. На кільці чорного, як смола, волосся посміхалася молода і гарненька, поруч супила брови сивокоса.

— О, то це один з нечисті. Новенький. Нічого з лиця,— заторочила молодша.

— То, може, Маркові хоч перед братом соромно стане. Хай синюшний подивиться, як наш бугай з рідні збиткується,— стара лише глянула на Тюрина. Її очі ще дуже запалали у бік сина.— Ти чого сестрі кульчики не приніс? А мені? Хіба то хустка? Хіба я заслуговую на таке дрантя? А бодай я очі заплющила і не бачила! — голосила стара.

З кожним словом голова велета схилялася дедалі нижче. Велике тіло обм’якло, і здавалося, він от-от з риданнями зариється у долоні. Тюрин не став вислуховувати, що прикличе зла жінка. Він обережно зачинив дверцята. Потім схопив очманілого Марка за рукав і потягнув коридором. Відпустив, коли зупинилися у невеличкій келії. Боявся, що той знову кинеться з кулаками, але Проклятий лише розгублено вибалушив очі.

— Ти їм лише раз голови зніс, а вони тепер цілу вічність допікають,— спробував заспокоїти Тюрин, згадуючи книгу Стороженка. За нею, Марко мусив носити з собою торбу з відрубаними головами жертв, поки вони самі не захочуть іншого.— Сказано-бо: жінки — бісове насіння.

— Мій то гріх! — нарешті поворухнувся Марко.— Сховав тут. Думав, і мені спокійніше, і їхні душі мир обрящуть. А воно он як.

— Але ти добре вчинив. Святе місце. Навіть мертві воскресають.

— Ти про Теофіла? Якщо він так смерть знехтував, то мені шкода. Тут би хоч раз умерти,— тяжко зітхнув Проклятий, аж мало не задув каганець над образами. Кожне слово вимовляв важко, ніби штовхав вагонетку заіржавілою колією.— Але Теофіл прокинувся зміненим і відразу кудись подався, ніби тільки для того і встав.

У темряві щось зашаруділо. Земля тріснула й осипалася сухою цівкою. Тюрин подумав, що навіть удвох з Марком Проклятим не хотів би зустрітися з новооберненим упирем. У перші тижні вони майже дикі.

— Ти кажеш, прокинувся зміненим. Що ж змінилося у тілі нашого брата Теофіла? — запитав Тюрин.

— Пахнув гарно, знаки мав...— перераховував Проклятий і ніби по-новому проживав мить.— А може, таки справді воскрес, а я малодушний? — Марко розвернув до Тюрина перемащене у бруд лице. Очі наївно палали.

— Знаки? Про які знаки ти говориш? — перепитав заскочений Олександр Петрович. Думав про те, що першим бажання новонароджених десмодусів, позбавлених пам’яті й ошелешених новими відчуттями, є кров. Може, її і кинувся шукати Теофіл? — Стигмати?

— Плями темні, тверді. Може, і стиг-ма-ти,— покрутив у роті незвичне слово Марко і радісно схопився.— Може, через ці стиг-ма-ти і стіни ходять?

Ніби на підтвердження слів Проклятого, у ґрунті знову щось тріснуло.

— Таке і раніше бувало, як хто з братів помирав. Але зараз просто дуже печери нервують.

Проклятий провів вузлуватою рукою по стіні. Павутиння тріщин зі скрипом розбіглося під його пальцями, ніби спричинене дотиком.

— Кажуть, Теофіл скарб шукав? — запитав Олександр Петрович.

— Шукав,— з легкістю погодився велет.— Василь-пісник пожартував, що треба у древо-келії рити. То Теофіл, наївна душа, і повірив.

— А чому ти вважаєш, що упир пожартував? — Тюрина здивувала впевненість Проклятого.

— Сам побачиш,— загадково сказав Марко і знаком показав йти слідом.

*

Марко випростав руку з ліхтарем і освітив загадкову кімнатку. Перше, що спало на думку сищику,— «перевернутий кошик». Стіни щільно заплело коріння. Лише долівка залишалася земляною, і то з виступами і корчами неслухняної деревини. «Копати тут і справді важко»,— подумав сищик, роздивляючись підлогу. Лише невеликі заглиблення свідчили про те, що хтось тут міг працювати лопатою. Але дуже давно. Так, що земля встигла обвалитися і затягнути «рани». «Ніби минуло не кілька днів у печері, а кілька місяців під дощем і вітром»,— здивувався Олександр Петрович.

Він поклав руку на бугристий виступ. Рештки давно померлого дерева здавалися пружними і наповненими життям. Кора пульсувала, ніби сік досі циркулював під всохлою оболонкою, і була тепла, наче нагріта під сонцем. Тюрин нахилився до коріння і втягнув ніздрями повітря — в уяві постало розкішне дерево з п’ятипалим листям і духмяним, таким знайомим квітом...

*

Уже вечоріло, коли Олександр Петрович нарешті виблукав з печер. Потер засліплені очі. Вовкулаки ніде не було. Від місця, де стояв Ілля, тягнувся слід волочіння.

«Дивно,— подумав Тюрин,— Марко завжди обережно носить товариша». Тюрин механічно пішов по сліду і знайшов стовпника на задньому