Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

— Прекрасно, — погоджуюсь я, киваючи головою, як це зазвичай роблять багаті джентльмени в кіно.

Офіціант подає високі, стрункі келихи, відкорковує пляшку й підносить мені корок на окремому срібному тарелі. Наливає трохи в бокал. Завмирає, пильно стежачи за моїми діями.

— Наливайте, наливайте, — киваю я, видихаючи сигарний дим і відсуваючи від себе корок, дивуючись: «навіщо він мені його підсовує?».

Офіціант із розумінням киває головою.

Прозоре, з легким смарагдовим відливом вино злегка піниться в наших келихах. Ми з Катериною дивимось одне одному в очі. Офіціант делікатно відступає. Я подаю йому невидимий знак, що ми хочемо лишитися на самоті. Поставивши пляшку в цеберко з льодом, він тихо зникає у глиби ні ресторану.

— За вільних, щасливих людей, що розмовляють українською мовою. За нас із тобою, — усміхаючись, піднімаю келих.

— Гадаю, таких у світі небагато, — сміється вона у відповідь.

— Так, ми — обрані!

Далі ми з Катериною вперше в житті куштуємо устриць. Поливаємо їх лимоном, заправляємо дрібно різаною цибулею та оцтом, усотуємо з мушель, підрізаючи драглисту білкову масу тонко вигостреними виделками.

За тим нам приносять салати, і я замовляю ще одну пляшку ігристого «Франчакорта». Далі Катерині подають палтуса на величезній тарелі.

Усе, як у кіно.

А й дійсно, скажіть мені, друзі, чи багато на той момент існувало в світі українців, що отак вільно могли в Единбурзі ласувати устрицями, насолоджуючись золотистими брижами на воді, якими гралося сонце, що повсякчас утікало за шотландські гори?

Чи багато моїх земляків чули про д’Аннунціо чи діда Катерини — героя громадянської війни в Іспанії генерала П’єдро Мендеса, теж, до речі, поета і художника?

Я ж і кажу — ми обрані. Еліта! Саме ми, а не ті жлоби, що, натиривши грошей з бюджету, хизуються діамантами та дутим золотом на вульгарних прийомах у Марийському палаці чи віденських балах у Київській міській мерії.

Після заходу сонця, закутавшись у пледи, ми сидимо на терасі, п’ємо каву й, милуючись далекими пароплавами, що сяють вогнями на единбурзькому рейді, обмиваємо кісточки своїм недолугим колегам:

— Пензлює Галя Тиркало до автомата з «Кока-колою» й починає натискати на всі кнопки. В отвір нічого не випадає. Тоді починає щосили гамселити по тому автомату ногою, промовляючи: «Дай колу». Це Цар-Підлядський над нею пожартував, буцім автомат видає напій безкоштовно, варто його тіки буцнути ногою. Підходить місцевий робітник, питаючись: які претензії вона має до автомата? А вона ж англійською ні бум-бум. То й далі штурхає «дай колу, дай колу». Довелося викликати охорону. То відтепер баби її так і називають «Галя дай колу».

Я обтираю сльози сміху з обличчя й розповідаю свою історію:

— Завалюється, значить, Семен Леонідович Лажа з чорнобильським посвідченням до королівського замку, тикає ту ксиву під носа контролерам й починає вимагати, щоб його пустили на екскурсію безкоштовно. І що ти думаєш, таки домігся свого. Каже, що увесь день провів у замку, похваляючись тим, що встиг побувати в ліжку самої Марії Стюарт. Улігся туди, коли чергова екскурсія вийшла із зали, а наступна ще не прийшла. «Я ощутіл трепет єйо тєла», — каже. Старий збоченець.

— Ха-ха-ха, — умліває Катерина від сміху.

— Можна рахунок, будь ласка, — звертаюся до офіціанта, що проходить повз, попереджаючи, що о двадцять другій ресторан зачиняється. — «Радянські люди за кордоном — то унікальне явище, — розвиваю сатиричну ініціативу. — Якось батько розповідав, що коли служив у військовому ансамблі в Німеччині, то його разом із солістами запросили в Берліні до басейну. Череваті дядьки в сімейних трусах полізли купатися. Але щойно пострибали у воду, за ними відразу потяглися червоні пасма. Виявляється, у воді було розчинено лакмус, який реагував на сечу. Ото була ганьба! А балетні з оперного театру казали, як у Японії під час гастролей у готелі вирубалося світло, бо всі, одночасно повернувшись після вистави, вмикали кип’ятильники, а дехто навіть між двох прасок смажив м’ясо чи варив суп в унітазному бачку, щоб зекономити добові.»

Офіціант кладе навпроти мене дорогу шкіряну книжечку з тисненим логотипом закладу, облямовану срібною дужкою.

— Сто сорок вісім фунтів! — задихнувся я, зазирнувши всередину. — Але ж устричний сет з вином коштував двадцять п’ять, так написано у вас на рекламному борді?! То чому ви правите по сорок два фунти за пляшку італійського вина?

— Тому що ви самі сказали подати до устриць найкраще вино, бо в устричний сет входить звичайне грецьке шардоне. Я зробив так, як ви сказали.

— Не проблема, у мене є гроші, скільки треба? — тягнеться Катерина до сумочки.

— Позич, будь ласка, п’ятдесят фунтів, я тобі завтра віддам.

Ну не пхатися ж додому за мідяками?

— Не нервуйся, все було прекрасно... — намагається заспокоїти мене Катерина, в той час як я зневажливо кладу у книжечку три купюри по п’ятдесят фунтів, лишаючи офіціанта майже без чайових.

— Сер, можна вас на хвилинку? — вибігає з дверей ресторану сполохана жінка-адміністратор, коли ми, спіймавши таксі, вже було забралися до кабіни.

— Якісь проблеми?

— Гроші, що ви нам дали, виявилися фальшивими...

До другої ночі у відділку поліції я давав пояснення, звідки в мене взялися дві фальшиві купюри по п’ятдесят фунтів стерлінгів.

Історію з продажем горілки, звичайно не розголошував. Брехав, буцім поміняв гроші в центрі у якихось бариг, бо ті давали за сто доларів на два фунти більше, ніж в офіційному обміннику.

Мене питали про їхню зовнішність, вік, одяг! Згадавши геїв-пацюків у футболках «Eton high school», я видав їхній точний портрет. А ще в мене зняли копію паспорта, відбитки пальців та поцікавилися точною адресою проживання.

Дорогою додому ми з Катериною, яка терпляче чекала у відділку, зайшли в цілодобовий алкомаркет й купили пляшку рислінгу, яку я розпивав прямо з горла, аби вгамувати розбурхані нерви.

Зупинились за пів кварталу від нашого будинку.

Поки дама чекала за рогом, я зійшов на ґанок, відімкнувши двері квартири власним ключем. У кухні й досі горіло світло, а в коридорі густо смерділо смаженою на салі картоплею з часником.

Забравшися до кімнати, я щонайперше запхав до шафи розвішені на просушку козацькі лахи, закинув у куток сумку з брудною білизною і трохи поправив розкуйовджене ліжко, аби хоч трохи навести порядок у своєму холостяцькому лігві.

Потайки завівши Катерину до кімнати, я зачинив двері кімнати зсередини, а потім підійшов