Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Закоłот. Невимовні культи 📚 - Українською

Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

664
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Закоłот. Невимовні культи" автора Володимир Кузнєцов. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 87
Перейти на сторінку:
огидний настільки, що її ледь не знудило. Попри це, попри задушливий жах, від якого запаморочилося в голові, вона все ще борсалася. Спробувала копнути його, але не дістала. Хеліцера стиснула її передпліччя міцніше, а довгий шпичак на кінці пробив тканину жакета й увійшов у передпліччя. Діманта скрикнула. Лискучі лінзи в тіні очниць спостерігали за цим без жодного вияву емоцій. Потім мертва голова здійнялася вище і, похитуючись на довгій шиї, роззирнулася навколо. Немов упевнившись, що в залі нікого більш немає, почвара зістрибнула у центральний прохід.

— Anatahadare? — голос монстра, хрипкий і неприродний, ошелешив Діманту. Неспроможна зрозуміти, чи то були слова, чи вияв люті або ж роздратування, вона лише кліпала очима. Новий вибух десь кількома рівнями вище, несподіваний і гучний, збив те ошелешення. Вона скрикнула, ледь не знепритомнівши від болю.

— Wer bist du? Was tust du hier? — вже інакше спитав монстр.

Педипальпи раптом розтиснулись, і дівчина впала на підлогу. Доки вона не звелася, лапи вхопилися за наплічник і почали стягувати його. Відчувши це, Діманта зарепетувала, щосили вчепившись у лямки.

— Was versteckst du dort? Gib es mir! — гримало зверху. Рюкзак зірвався з плечей, але дівчина обхопила руками його й міцно притиснула до себе, намагаючись вивернутися так, щоб накрити собою. Проте лапи легко, мов ляльку, перевернули її й підняли у повітря, а потім хеліцера знов полосонула по руці. Діманта завила від болю, але не відпустила лямок наплічника. Наступний удар — під ребра — був таким болючим, що вона на мить знепритомніла. Отямившись уже на підлозі, побачила, що наплічник теліпався у високо здійнятій педипальпі. Зірвавшись на ноги, Діманта ледь знову не впала — з рани в боку струменіла кров, в очах потемніло. Мимохіть схопившись за лапу чудовиська, вона втрималася. А воно завмерло, наче паралізоване своїм здобутком.

— Віддай! — загорлала вона. — Віддай!

Але монстр не рухався. Діманта відступила на кілька кроків. У вухах дзвеніло, ноги підгиналися від раптової слабкості. Повітря, тепле й солодке від випаровувань розлитого гелю, лоскотало горло. Там, угорі, битва вже, певне, закінчилася. Принаймні, вона не відчувала її відлуння. А оцей… мабуть, один з переможців, перший, хто прийшов узяти своє. Чи ні? Чому він спустився так глибоко, аж до сховищ? Невже випадково?

Раптом почвара здригнулася, і вгорі сегменти її черева заворушилися й розійшлися. Під ними, схоже, було щось на кшталт порожнини — Діманта не могла побачити її знизу. Але порожнина там мала бути — бо з неї постав… чоловік?

Невідомий почав обережно переміщатися по цефалотораксу нерухомого монстра. Рухався він дуже повільно, ніби побоювався робити різкі рухи. Діставшись шиї, взявся за неї і, незграбно потягнувшись, схопив наплічника. Діманта спостерігала за цим, неспроможна навіть розтулити губ.

Чоловік (якщо це взагалі була людина) скоріш нагадував кремезного карлика: менше двох метрів на зріст, з масивним тулубом та дебелими кінцівками. Сплюснута голова міцно сиділа на ширшій за неї м’ясистій шиї. Глибоко посаджені очі ховалися під цілком прозорими ґоґлами, схожими на фасеточні очі комахи — але все одно то були людські очі, хоч і огидно маленькі. Він зважив у руці наплічник.

— Що… там? — спитав він. У нього був дивний акцент, але слова все ж були зрозумілі. Голос Діманта впізнала — це він говорив вустами монстра, хоч репродуктор і викривляв звучання.

— Хто ти? — запитанням на запитання відповіла вона.

Чоловік дістав з кобури на поясі якийсь пристрій і спрямував на неї.

— Питаю я. Ти — відповідаєш. Ще раз. Що в наплічнику?

Він говорив дуже спокійно, старанно розділяючи слова, але погляд його палав люттю. Діманта не знала, що саме він тримав у руці, але, певно, то був якийсь емітер, скоріш за все — шкідливий. В Дерінкую люди не мали подібного, бо хазяї вчили, що завдання малої шкоди завжди призводить до шкоди великої. Історичні праці розповідали про падіння Темних людей, які, охоплені жагою руйнування, призвели до великої шкоди, до багатьох смертей. Хазяї казали, що людська природа не дозволяє контролювати шкоди й нищення, бо невдовзі нищення й шкода починають контролювати їх…

Емітер у руці чоловіка загарчав, виблювавши язик вогню. Одна з шухляд ліворуч від Діманти вибухнула, забризкавши її теплим гелем, в якому проглядали якісь згустки… Дівчина з зойком відсахнулася, затремтівши від жаху й огиди.

— Що в наплічнику? — холодно повторив своє запитання чоловік.

— Мій… родич, — промовила Діманта.

— Родич? — перепитав чоловік, ховаючи зброю в кобуру. Потім так само повільно та обережно сів на цефалоторакс і, поклавши наплічник на схрещені ноги, почав вовтузитись із застібками. Про дівчину він наче зовсім забув. А та, знову ошелешена його дивною поведінкою, витріщилася на нього.

Із застібками в нього виходило геть погано — наче він ніколи не мав справи з такими. Він крутив їх у пальцях, роздивлявся зусібіч, смикав, натискав — але все робив не так. Врешті він просто відірвав дві — легко, наче вони були пергаментні. І втупився в лінію внутрішнього замка.

— Du bist ein lustiges Mädchen, — промовив він, не підіймаючи погляду від наплічника. — Sie sind alle lustig.

Так і не второпавши, що робити із замком, він уже хотів був його розірвати.

— Ти один з темних, так? З терранів? — спитала Діманта.

Чоловік поглянув на неї. Лють, що палала в його очах декілька хвилин тому, здавалося, згасла. Тепер там були лише втома та апатія. Порожнеча.

Терранин.

Діманта знов скинула на нього оком. Темношкірий, присадкуватий, кремезний, незграбний. Прибулець з іншої планети. Дивно було дивитися на нього й думати, що він теж — людина. Де він виріс? Як дістався сюди? Що приніс із собою?

Останнє було добре відомо. Не треба було навіть запитувати, що він приніс, бо він, разом зі своїми спільниками, приніс руйнацію та шкоду. Як тоді, п’ятсот років тому. Хазяї розповідали людям Дерінкую про терранів. Про темний народ минулого, що розв’язав Велике нищення. Про їхніх нащадків, що лишилися на Террі під пильним наглядом хазяїв. Про тих, кого переселили на Марс — одразу після Нищення та згодом; про жителів світлого Танжеру, єдиного надземного міста на червоній планеті.

— Так ви нас називаєте? — спитав чоловік. — Темними? Бо у вас шкіра світліша?

Він сплигнув зі своєї страхітливої машини й почвалав до дівчини. Саме почвалав, майже не відриваючи ніг від підлоги, наче боявся, що злетить у повітря — і притому все одно незграбно підскакуючи раз на два-три кроки. Діманта спостерігала за ним. Тепер, коли він був з нею на одному рівні, терранин здавався ще меншим. Він ледь сягав її ліктя.

1 ... 48 49 50 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закоłот. Невимовні культи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Закоłот. Невимовні культи"