Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Жартівники 📚 - Українською

Читати книгу - "Жартівники"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жартівники" автора Мирослав Сивицький. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 57
Перейти на сторінку:
повстанців, відпускали додому тих, хто прийшов до них з провиною. Вони тоді широко трубили, що це були неграмотні селяни, котрих бандерівці силою затягнули в підпілля, їм совітська влада все прощає, нехай сміливо зголосяться… Вони насправді відпускали тих, хто ховаючись від призову до совітської армії, пішов у ліси, а молодих хлопців брали на службу до армії… Одного лише не враховували, що такі, як Кирило Ясень, твій дідусь та їхні товариші, живими не здавались…

— Що Магушці присудили?

— Стратили, — глибоко зітхнула баба Софійка.

— Жорстокою же була ваша служба безпеки.

— Така була пора. Цього вимагав Декалог, кожен, хто прийняв присягу, знав, що і як має робити, й що його чекає у випадку свідомої зради…

— Що ж сталося з дитиною Магушки?

— Хлопчик виріс біля маминої сестри, вивчився, став професором.

— Ви його знаєте?

— Його багато знає. Це — Іллярій Кандиба.

— Що-о?! Пан професор — син поклепачки? А він хоча про це здогадується?

— Ні. Цього до сьогодні ніхто не знав, тепер знає двоє: я і ти. Іллярію відомо, що його маму вбили бандерівці. Її прізвище викарбовано на стелі біля пам’ятника загиблим у другій світовій війні. Там вказано, що загинула від «рук буржуазних націоналістів». Довгий час більшовики підносили її на щит, як «героїню», — це ж усім відома Люба Балабан. Її іменем називали піонерські дружини, згадували на всіх урочистостях з нагоди більшовицьких свят, і лише наприкінці сімдесятих винюхали, що вона довгий час була націоналісткою, і про неї перестали згадувати…

— Несторе Григоровичу! — хряпнувши за собою дверима, в кабінет стрімко ввірвалась Надійка, й, мов на стіну невидиму наткнулась, зупинилась на долю секунди, а тоді, з розпростертими руками, кинулась старенькій на шию і тричі поцілувала.

— Ой, бабо Софійко! Невже це ви? Ну, як ви там у своєму Едемі?

— І ти тут, донечко? — стара докірливо поглянула на онука. — А отой бусурмен, хоч би заїкнувся.

— Він не винен! Я, бабцю, щойно тиждень, як прийшла сюди.

— Що нога?

— Клас! А щодо Нестора — він ґречний і гарний ваш онук.

— Еге ж, хоч до рани прикладай! Вишеньки гудуть, що от-от одружується, а мені хоч би слово сказав…

— Може хоча скажете з ким? — Нестор глипає на бабу й стенає плечима.

— Звичайно скажу, зі старшенькою Петра Прокопового… Його батько, до речі, був у боївці з твоїм дідом… Правда, загинув на тиждень скоріше…

Увійшла Наталка й теж з несподіванки зупинилась біля дверей.

— Прошу любити й жалувати, старшенька Петра Прокопового, — напускає серйозності Нестор, — а це, Наталю, знаменита цілителька баба Соня.

— Бабцю Соню, то ви його бабуся?! А оце і є отой жених, якого ви мені сватали? — зашарілась Наталка.

— Що все це має означати? — на лиці в Нестора деяка розгубленість. — Звідки ви знаєте одна одну?

— Її і Стефцю я знаю от з такісіньких, — баба Соня підняла долоню сантиметрів на тридцять від сидіння канапи.

— Коли наш батько впав зі скирти, і сам Іллярій виявився безсилим, його, через рік поставила на ноги твоя бабуся… Ви давно з дому? — враз, наче щось пригадавши, питає Наталка.

— Вранішнім автобусом.

— Вип'єте кави? З моїм, за вашим рецептом, пляцком?

— Вип’ю, дитинко, й пляцка скуштую… Люблю працьовитих…

— Ну, майбутня жіночко, похвалися перед бабою своїм кулінарним таланом, то дітей наших бавитиме, — сміється Нестор.

— Краще візьми отой столик і перестав сюди, — командує Наталка, — а ти, Надю, дістань цукор, ложечки… Я біжу до себе за пляцком…

— Скажіть, бабо Софійко, — уже сидячи навколо столика за ароматними філіжанками напою, цікавиться Наталка. — Правду кажуть, що ви не справжня його бабця?

— Правда, донечко, Нестор — сирота, й доводиться онуком моєму рідному братові…

— Що на хуторі нового? — змінює напрям неприємної, для себе розмови, хлопець.

— Ой, дитинко, ледь не забула! Скарав Господь твого кривдника Стакана Гавриловича.

— Як це? Був з вигляду здоровий, як бугай.

— Від надміру горілки віддав дияволові душу. Захворів на цукровий діабет… А оце з весни почала чорніти нога…

Сара навколішки мене просила, але я, нехай простить мене Матінка Небесна, не пішла. Завезли в лікарню, а там свою справу знають, — іронічно всміхається Софійка. — Давай на стіл і будуть втинати. Стакан відмовився.

— Чому? — запитала Надійка.

— Він знав, що ампутація нічого не допоможе. Нога не заживе, а продовжуватиме гнити далі… Отож, повернувшись додому, послав одного ранку Сару до крамниці, а сам перехилив пляшку горілки, доповз до криниці й кинувся сторч головою!

«Що ж, — подумки зітхнув Нестор, — і ще й така сторона медалі!»

— Спасибі діти, за гостину, а пляцок твій справді преподобний! — стара підвелась з канапи, повернулась і перехрестилась до образу. — Буду я помаленьку йти, а то автобус останній утрачу…

— Не кваптеся, ми вас відвеземо, — Нестор вийняв зв’язку ключів і подав Надійці. — Збігай у гараж і прижени машину. А ти, Наталю, тим часом покажи бабі наші володіння…

35

Загрузлий у трясовині справ, пов'язаних з відкриттям центру, Іллярій на диво байдуже сприйняв Романове фіаско з одруженням. Бо навіть, десь, у найдальших закапелках душі, відчував невеличке задоволення від того, що мав рацію там, на дачі, коли казав синові, що ця дівчина йому не подарує. Починало тривожити інше, Роман став водити компанію з якимись слизькими типами, й тепер Іллярію залишилось лише терпеливо ждати, коли Ромчик і від них одержить урок, бо ніякі репресивні заходи, як от продаж авто, обмеження в грошах, на нього не впливали.

От і зараз, крізь відчинене вікно кабінету Іллярієві видно, як до Романа, що сидить внизу на лавочці, прямує патлатий, з блудливими очима й синцями попід очі, тип.

«Це ж стовідсотковий алкаш, а, можливо, й наркоман», — подумав професор і вирішив послухати, які ж спільні інтереси пов’язують Романа з оцим нещасним.

— Чим закінчились твої пошуки? — хриплуватим голосом цікавиться прибулець.

— Її ніде нема.

— І в «Зоні ризику»?

— Востаннє бачили її там, ще як в училищі навчалась.

— Може поїхала додому?

— І там її нема. Сказали, що поїхала на роботу за направленням.

— А що в училищі?

— У неї вільний диплом і вони також не знають, де вона…

— Та-ак, — протягнув патлатий. — Кепські твої справи. Не могла вона крізь землю провалитись, правда ж? Але я можу тобі зарадити.

— Яким же чином?

— Зведу тебе з Флібустьєром, його соловейки знайдуть тобі її.

— І в що це мені обійдеться?

— Сто п'ятдесят баксів за пошук. За викрадення й доставку — такса окрема.

— Гаразд.

— Приходь завтра з грошима у «Бістро», о восьмій…

* * *

— Ти

1 ... 48 49 50 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жартівники», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жартівники"