Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

побачили, як блищить і міниться веселкою чорний слиз, що густим шаром обліпив безголові тіла, у голову вдарив новий, найнестерпніший запах, який лише могла уявити людина з хворою уявою, — слиз смердів на тілах і вилискував групами цяток на гладкій частині нового грубого оздоблення стін; лиш тепер ми зрозуміли усім своїм єством, що таке справжній космічний страх. Ми не боялися тих чотирьох зниклих інших, бо розуміли, що вони більше не можуть нікому загрожувати. Нещасні демони! Зрештою, вони були не якимись лиходіями, а лише зайдами із минулих епох та іншого буття. Природа зіграла з ними злий жарт, і вона зробить це з усяким, кого безумство, бездушність або жорстокість можуть кинути в цю охоплену мертвим сном полярну пустелю. Яким же трагічним виявилось для них повернення додому!

Вони не були тварюками — що ж такого вони зробили? Жахливе пробудження серед вічного холоду і в невідому епоху, скоріш за все, напад і шалений гавкіт кудлатих чотириногих, відчайдушний спротив їм, і такі ж несамовиті білі мавпи у чудернацькому вбранні… безталанний Лейк, бідолаха Гедні… і нещасні Древні! Вчені до глибини єства — на їх місці ми вчинили б так само. Господи, який інтелект і яка цілеспрямованість! З якою відвагою вони зробили крок назустріч неймовірному — так і їхні предки на різьблених барельєфах зустрічалися з майже таким самим неймовірним! Хоч би кого вони нагадували — морських зірок, рослин, монстрів, прибульців з космосу, — але вони були розумними істотами!

Вони перетнули засніжені гірські хребти, де колись молилися у храмах своїм богам і ходили у папоротевих лісах. Побачили мертвим рідне місто і прочитали різьблену історію його останніх днів. Спробували шукати родичів в оповитих легендами темних і ніколи не бачених надрах — і що знайшли? Такі думки виникали одночасно у мене й у Денфорта, коли ми переводили погляд з безголових і вкритих бридким слизом тіл на огидні палімпсести і диявольські знаки, намальовані слизом на стіні. Тоді ми зрозуміли, хто тріумфально переміг і живе нині у величезному підводному місті в темній і бездонній глибині, на берегах якої звили свої гнізда пінгвіни. Наче відповідаючи на крик Денфорта, над водою попливли язики сизого туману.

Зрозумівши, що саме сталося, звідки узявся слиз і куди зникли голови, ми мовчки заклякли, і лише значно пізніше, почавши ділитися враженнями, зрозуміли, що думки наші тієї миті цілком збігалися. Здавалося, ми стоїмо тут уже цілу вічність, але насправді це тривало не більше десяти-п’ятнадцяти секунд. Огидний мертвотно-блідий туман плив до нас у повітрі, наче його штовхала якась невидима сила, а потім почувся звук, який стер геть усі наші думки і змусив мчати як божевільних повз перестрашених пінгвінів, що несамовито кричали. Ми бігли назад до міста по клаптиках паперу, вздовж скутих льодом мегалітичних коридорів, до великого відкритого циліндра, а звідти давнім спіральним пандусом кинулися вгору, назустріч свіжому здоровому повітрю і сонячному світлу.

Як я вже сказав, новий звук спростував багато наших попередніх припущень, адже, ознайомившись із результатами розтинів, ми знали, що так говорять зірчасті, а вони начебто всі загинули. Пізніше Денфорт розповів, що саме такі звуки, тільки більш притлумлені, він чув за рогом вулиці у місті ще до спуску під кригу, і вони страшенно нагадували завивання вітру у гірських печерах — його чули ми обоє. Не сприйміть це за хлоп’яцтво, але я додам ще одне, позаяк враження Денфорта дивним чином перегукувалися з моїми. Однакове коло читання — ось що спонукало нас обох дійти того самого висновку, хоча Денфорт натякнув на якісь невідомі закриті джерела, якими міг користуватися По, коли сто років тому писав «Артура Гордона Піма». У цій фантастичній історії згадувалося слово, сповнене незрозумілого, однак моторошного змісту, пов’язаного з Антарктикою, і його постійно викрикують гігантські прозоро-білі птахи: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Запевняю вас, саме це слово почулося нам у тих несподіваних звуках з густого білого туману, що насувався на нас, — у скрадливому свисті дуже широкого звукового діапазону.

Ми не стали дослухатися, а кинулись тікати, хоча й розуміли: швидкість Древніх дозволить тому, хто вижив після різанини і зараз свистів, дуже легко нас наздогнати — варто йому лиш захотіти. Втім, у нас лишалася слабка надія, що наша миролюбна поведінка й незлобливість змусять цю істоту нас пожаліти бодай з наукової цікавості. Зрештою, якщо нема чого боятися, то не буде і причин завдавати нам шкоди. Ховатися у цьому закутку — марна справа. Пробігаючи коридором, ми на мить обернулися, спрямували світло ліхтарика назад і зауважили, що туман розсіюється. Невже ми нарешті побачимо живого і неушкодженого представника тих інших? Аж тут знову пролунало жахливе: «Текелі-лі! Текелі-лі!»

Ми помітили, що відірвалися від переслідувача, і аж тоді збагнули, що його могли поранити, однак не наважились ризикувати, бо він, почувши зойк Денфорта, не тікав від когось, а кинувся до нас. Часу на роздуми і вагання практично не лишилося. Ми могли тільки гадати, де зараз ті незбагненні й жахливі створіння, вкриті смердючим слизом гори протоплазми, представники раси, що підкорила морську безодню і вирядила на суходіл своїх посланців, які дослідили гори і спотворили барельєфи Древніх. Нам було по-справжньому шкода залишати напризволяще цього, можливо скаліченого, Древнього — чи не єдиного, хто зостався живий.

Дякувати Богові, ми не уповільнили бігу. Туман знову став густішим і котився на нас із наростаючою швидкістю, а пінгвіни позаду кричали вже у справжній паніці, і це було дивно, адже коли ми повз них пробігали, вони майже не помічали. Знову почулося лиховісне і гучне: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Отже, ми помилялися. Наш переслідувач не був поранений, він просто зупинився біля тіл загиблих друзів і напису, зробленого бридким слизом. Ми так і не дізналися, що означав той напис, однак поховання у таборі Лейка продемонстрували, наскільки шанобливо ставляться ті істоти до своїх померлих. Ліхтарик, який ми, не жаліючи, використовували, висвітив попереду велику відкриту печеру, перехрестя, і ми нарешті з полегкістю зітхнули, залишаючи позаду кляте різьблення — палімпсести, які ми майже фізично відчували, навіть якщо не дивились у їхній бік.

А ще ми сподівалися, що переслідувач може заплутатись у переходах і загубити нас. Кілька сліпих пінгвінів-альбіносів не знаходили собі місця, і схоже було, що невідомої істоти вони бояться гірше смерті. Якщо пригасити ліхтар до найменшого рівня і світити лише під ноги, велетенські перелякані птахи можуть криками і лопотінням крил у тумані заглушити наші кроки і відвернути увагу переслідувачів від нашої справжньої мети, спрямувати їх у хибному напрямку… Захаращений шлях до виходу разюче відрізнявся від зловісних, наче вилизаних внутрішніх переходів, але навряд чи навіть Древні зі своїми особливими органами чуття і здатністю обходитись без світла могли його розпізнати серед клубів туману. Насправді, ми панічно поспішали і самі боялися згубити дорогу, бо, звісно ж, мчали до мертвого міста, а одна-єдина помилка у цих поточених тунелями горах… Про наслідки краще було навіть і не думати.

Той факт, що ми лишилися живі та неушкоджені, сповна доводить, що у гонитві за нами істота побігла хибним шляхом, а ми якимось дивом потрапили на потрібний нам. Самі лише пінгвіни навряд чи могли нас порятувати, але, схоже, це стало можливим завдяки туману. Тільки милосердна доля могла зробити так, що у потрібну мить водяні випари, які до