Читати книгу - "Смерть на Нілі"

– Оце так! – вигукнув Саймон. – Розізлили ви старого.

Пуаро знизав плечима.

– Прикро.

– Ви взяли неправильний слід. Старий Бесснер – один із найкращих, хай навіть і німець.

Зненацька доктор Бесснер з’явився знову.

– Будьте люб’язні негайно залишити мою каюту. Я мушу перев’язати ногу пацієнта.

Міс Бауерз увійшла разом з ним і з професійною зібраністю чекала, поки чоловіки вийдуть.

Рейс і Пуаро покірно вийшли. Полковник щось пробурмотів і рушив далі, а Пуаро повернув ліворуч.

Він почув уривки дівчачої розмови, короткий сміх. Жаклін і Розалі були разом у каюті останньої.

Дівчата стояли біля відчинених дверей. Коли на них впала тінь Пуаро, вони підняли голови. Чоловік побачив, що Розалі Оттерборн уперше йому всміхнулася: сором’язлива привітна усмішка – трохи невпевнена, немов людина робить щось нове й незвичне.

– Обговорюєте скандал, дівчата? – викрив він їх.

– Насправді ні, – відповіла Розалі. – Власне, ми просто порівнювали губні помади.

Пуаро всміхнувся. «Les chiffons d’aujourd’hui»[66], – пробурмотів він. Але його усмішка здалась несправжньою, і Жаклін де Бельфор, більш кмітлива й спостережлива, ніж Розалі, помітила це. Вона віддала помаду, яку тримала, і вийшла на палубу.

– Щось… щось трапилося?

– Ви правильно здогадались, мадемуазель, щось трапилося.

– Що? – Розалі вийшла також.

– Ще одна смерть, – відказав Пуаро.

Розалі різко вдихнула. Детектив прискіпливо спостерігав за нею. Він помітив тривогу й іще щось – на мить в її очах з’явився жах.

– Убили служницю мадам Дойл, – прямо сказав він.

– Убили? – вигукнула Жаклін. – Убили, кажете?

– Так, саме так я й сказав, – і хоча відповідь адресувалася Жаклін, дивився він на Розалі. І саме до Розалі він додав: – Бачите, та служниця, вона щось бачила, те, чого не повинна була бачити. І тому її змусили замовкнути, щоб вона цього не розбовкала.

– Що саме вона бачила?

Знову запитувала Жаклін, і знову Пуаро відповідав Розалі. Це була дивна сцена за участю трьох.

– Гадаю, немає сумнівів, що саме вона бачила, – відповів Пуаро. – Вона бачила, як хтось заходив чи виходив із каюти Ліннет Дойл тієї фатальної ночі.

У нього був гострий слух. Він почув різкий вдих і помітив тремтіння повік. Розалі Оттерборн відреагувала саме так, як він і думав.

– Вона сказала, кого бачила? – запитала Розалі.

Пуаро з жалем ледь похитав головою.

На палубі почулися чиїсь кроки. То була Корнелія Робсон з широко розплющеними й переляканими очима.

– О, Жаклін, – вигукнула вона, – трапилося щось жахливе. Ще одна страшна річ!

Жаклін повернулася до неї. Вони вдвох пройшли кілька кроків уперед. Майже несвідомо Пуаро й Розалі Оттерборн відійшли в протилежному напрямку.

Дівчина різко спитала:

– Чому ви дивилися на мене? Що у вас на думці?

– Ви поставили мені два запитання. Я поставлю вам у відповідь лише одне. Чому ви не кажете мені всієї правди, мадемуазель?

– Я не знаю, про що ви. Сьогодні вранці я розказала вам… усе.

– Ні, є речі, про які ви змовчали. Ви не сказали, що носите з собою в сумочці малокаліберний пістолет із перламутровою ручкою. Ви не розказали мені все, що бачили минулої ночі.

Вона спалахнула. Тоді різко сказала:

– Це неправда. У мене немає револьвера.

– Я не сказав «револьвер». Я сказав «малокаліберний пістолет», який ви носите у своїй сумочці.

Дівчина різко обернулася, кинулась у каюту й назад і жбурнула йому в руки свою шкіряну сіру сумочку.

– Ви кажете нісенітниці. Подивіться самі, якщо хочете.

Детектив відкрив сумочку. Зброї не було.

Він повернув сумку, зустрівшись зі зневажливим тріумфальним поглядом.

– Ні, – люб’язно мовив він. – Його там немає.

– Бачите. Ви не завжди маєте рацію, мсьє Пуаро. І ви помиляєтеся щодо інших обурливих речей, які висловили.

– Ні, я так не думаю.

– Ви дратуєте! – Розалі сердито тупнула ногою. – У вас з’являється в голові ідея, і тоді ви все говорите, і говорите, і говорите про неї.

– Бо я хочу, щоб ви сказали мені правду.

– Яку правду? Здається, ви знаєте її краще, ніж я.

Пуаро не відступав:

– Ви хочете, щоби я сказав, що саме ви бачили? Якщо я маю рацію, то ви це визнаєте? Розповім про свій невеличкий здогад. Думаю, коли ви обходили корму, то мимохіть зупинилися, бо побачили, як із каюти десь посередині палуби вийшов чоловік, з каюти Ліннет Дойл, як ви зрозуміли наступного дня. Ви бачили, як він вийшов, зачинив за собою двері й рушив палубою в інший від вас бік і – можливо – увійшов в одну з двох кают. Отже, усе правильно, мадемуазель?

Вона не відповідала.

Пуаро продовжив:

– Мабуть, ви думаєте, що розумніше не говорити. Можливо, боїтеся, що якщо розкажете, то вас теж уб’ють.

На мить йому здалося, що дівчина повелася на легку наживку – що звинувачення проти її сміливості матимуть успіх там, де провалилися хитріші аргументи.

Вона роззявила рота, затремтіла – і раптом промовила:

– Я нікого не бачила.

Розділ двадцять третій

З каюти доктора Бесснера, розгладжуючи манжети, вийшла міс Бауерз.

Жаклін покинула Корнелію та причепилася до медсестри.

– Як він? – запитала вона.

Пуаро підійшов саме вчасно, щоб почути відповідь. Міс Бауерз мала доволі стурбований вигляд.

– Усе не так погано, – відповіла вона.

Жаклін вигукнула:

– Ви маєте на увазі, що йому гірше?

– Що ж, мушу сказати, що заспокоюся, коли ми прибудемо на місце й зможемо зробити рентген і почистити рану під знеболювальним. Як думаєте, мсьє Пуаро, коли ми дістанемося Шеллала?

– Завтра вранці.

Міс Бауерз скривила губи й похитала головою.

– Оце так не щастить. Ми робимо все, що можемо, але завжди є небезпека сепсису.

Жаклін вхопила міс Бауерз за руку й потрясла нею.

– Він помре? Він помре?

– Боже мій, ні, міс де Бельфор. Тобто сподіваюся, ні – я впевнена. Сама рана безпечна, але, звісно, її слід просвітити рентгеном якнайшвидше. До того ж бідному містеру Дойлу сьогодні потрібен повний спокій. Він уже переніс надто багато тривог і хвилювань. Не дивно, що в нього підвищується температура. Шок через смерть дружини, і то одне, то друге…

Жаклін відпустила руку медсестри й відвернулася. Вона тепер стояла, схилившись на борт, спиною до них.

– На мою думку, завжди треба сподіватись на краще, – сказала міс Бауерз. – У містера Дойла міцний організм – це видно, – мабуть, він жодного дня в житті не прохворів. Це йому на користь. Але, безперечно, підвищення температури