Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 41 

Відкриваю очі та одразу бачу Микиту, бармена з нашого ресторану, який уважно слухає настанови лікаря. Встаю, опираюся на руки й обережно підіймаюся. 
-Що сталося? – запитую, бо в голові повна каша. 
-Ти знепритомніла. Довелося викликати швидку. Сказали, що ти отримала сильний шок. Вероніка, поясни, що сталося? 
І я згадую, що чула голос Руслана і знову стає погано. Тільки на цей раз я не втрачаю свідомість. А тільки обертаю голову, роздивляючись все навкруги. Але на щастя його не бачу. Повільно встаю на ноги та звертаюся до лікаря: 
-Дякую, мені вже набагато краще, мабуть перевтома! - чомусь починаю виправдовуватися перед ним. 
-Так, вам потрібний відпочинок, - говорить, оглядаючи мене з ніг до голови. 
-Дякую, я обов'язково прислухаюся! - стримано посміхаюся та переводжу погляд на Микиту. 
-Я піду додому! 
-Я викличу тобі таксі, - турбуючись, пропонує він. 
-Ні, не потрібно, я живу тут недалеко. Трішки пройтися мені не завадить. 
Опинившись на вулиці, перше про що я подумала це те, що я остаточно збожеволіла або ж мені хотілося вірити в те, що краще я збожеволію, аніж побачу його живого. Це неможливо - повторювалося в моїй голові, аж до поки біля свого під'їзду я не побачила той самий автомобіль. Ноги одразу наче приросли до асфальту, а в думках намагалася захистити себе і ледь тихо промовила: 
-Не смій, це неможливо! 
Бачу як відкриваються двері на задньому сидінні та звідти виходить чоловік, схожий на Руслана. Я бачу його, він живий! 
Прикриваю сухі губи рукою, щоб не галасувати від страху і болю одночасно, зриваюся з місця і біжу до своєї квартири, так швидко, що нічого не встигаю роздивитися перед собою. Забігаю квартиру, зачиняю двері на три замки, спираюся плечами та сповзаю вниз, переводячи важке дихання. В роті стало так сухо, що здавалося наче боляче вдихати повітря, в грудях щось важке стискало так, що здавалося от-от і я розламаюся навпіл, а пульс шаленим стукітом віддавав аж по візках. Я бачила його і він був реальний.   
-Він живий, живий, живий! - шепочу  набухлими губами, а потім зриваюся на крик та долонею б'ю по підлозі: 
-Живий! Живий! Живий! - зупиняюся, прислухаюся і чую, що хтось підійшов до моїх дверей, але стукати не поспішає. 
-Забирайся геть! – кричу я не своїм голосом. 
-Забирайся геть, я не готова тебе бачити, мені страшно, забирайся! - вже через свої ридання та голосні схлипи нічого не чую. 
Сиджу на підлозі уже дуже довго, бо відчуваю як заніміли мої сідниці.

 Хитаючись встаю, та намагаюся дійти до дивану. Накриваюсь ковдрою, підгинаю ноги під себе і дивлюсь прямо перед собою. 
Два роки, цілих два роки, я думала, що його вбили. Я до останнього не вірила, що його вже немає в живих. В мене завжди була маленька надія, що це тільки страшний сон. Але в реальності це страшно, це дуже страшно. Я не знаю, що зі мною відбувається, моє серце так швидко б'ється, здається, що от-от і воно вистрибне з грудей, здавалося, що в середині йому стало замало місця. Страх і шок одночасно огорнули мене повністю з ніг до голови. І коли в кімнаті стало темно і на місто насунулася глибока ніч, я наче повернулася в реальність. Мені, раптом, стало дуже моторошно. Я побігла до вимикача та увімкнула світло у вітальній залі, а потім і у кожній кімнаті, так мені стало спокійніше. Я набрала склянку води та повернулася на диван. Жадібними ковтками випила одразу всю воду, поклала на підлогу склянку та знову лягла. А можливо я помилилася, адже я так і не змогла підняти очі на обличчя того, хто виходив з машини, я тільки на мить глянула на силует, і все, злякалася, можливо я все придумала собі. 
Коли мою квартиру освітлило денне світло, я вимкнула нарешті світло та пройшла до кухні, відчувши порожнечу в середині, від голоду. І взагалі,  почувала себе дуже паршиво, але я мусила заставити себе поїсти. Допивши чай з канапкою, пройшла до своєї спальні. На очі потрапила його фотографія, беру і безжально жбурляю в стіну. Рамка розбивається на дрібні шматочки, я дістаю фото та починаю рвати, і цій справі я віддаюся повністю, адже від фото залишається лише горстка сміття. Далі йду на кухню беру ніж і прямую до спальні. Підходжу до ліжка та починаю різати подушку, виплескуючи увесь свій гнів, який у мені вирував з неймовірною силою. Зупиняюся, повертаюсь на кухню й кладу ніж назад, беру сміттєвий пакет та поспішаю зібрати те, що мені нагадувало його. Зав'язую пакет та починаю ридати. Мені так боляче, я не розумію навіщо він так зі мною вчинив. Руслан ж міг просто мене вигнати!? Навіщо він змусив мене так страждати!? Що йому від мене потрібно!? Краще б він не показувався мені на очі взагалі. 
Не одразу чую стукіт у двері, але потім він ставав все наполегливішим.  
-Хто там? – запитую, але у відповідь нічого не чую. А стукіт нещадно гримить мені по вухах і я здригаюся наче від грому. 
Кладу руку на ключі та прокручую їх три рази. Я божевільна, що відчиняю двері, адже я здогадувалася хто стоїть за ними. Мені необхідно було подивитися йому в очі. Відчиняю двері з розмахом, та повільно знизу доверху підіймаю свої очі. Рухаючись по великому рельєфному тілу, я зупиняю погляд на обличчі і бачу перед собою його - Руслана. Він стоїть рівно, наче кам'яний і взагалі не ворушиться. Мій погляд зупиняється на його губах, потім я з усіма силами дивлюся йому прямо в очі. За цей час вони стали ще холоднішими та жорстокими. Він навіював страх, я наче побачила привида наяву. Руслан навіть не змінився, з'явилося  тільки більше морщинок, але вони його робили тільки привабливішим. Я стояла за крок до нього і тремтіла всім тілом, цокаючи зубами, я не могла прийти до себе, хоч і докладала максимум зусиль. Дивлячись на нього, зжала кулаки, зібравши всі свої сили в купу, промовила до нього: 
-За що, Руслан? Чому ти так жорстоко вчинив зі мною? 
Задаю йому питання і впираюся в нього поглядом, таким чином торкаючись його, навіть без тактильних дотиків. Адже як би там не було, я щаслива що він живий. Весь цей час я нарощувала броню і з кожним днем вона ставала міцніша, але як виявилося, мені так здавалося, то була тільки моя ілюзія. Я ніколи не переставала його кохати. І мені здається, що моя любов до нього стала ще сильнішою.  
Ми занадто довго мовчимо і тільки поглинаємо один одного зором, який можна було порівняти з поглядом голодного звіра перед нападом.  
Він живий, а отже, тепер я його забуду. Тепер буде легше викинути його з своїх думок. Я не зможу пробачити йому .
-Я пройду! - одночасно робить крок і стає дуже близько до мене. 
-«А старих манер своїх ти не втратив!», - подумала я. 
Мені важко взагалі про щось думати зараз, тому я відступаю на крок назад, мені його наче забагато стало. Він насувався, а я стояла і не могла поворухнутися. Коли він впритул наблизився, то я накінець запротестувала. Простягнула руку та торкнулася його, одразу погляд перевела на свою руку, на дотик я відчула - він справжній. 
-Не смій йти далі! - говорю серйозно і ледь не зриваюся на крик. 
-Для мене ти мертвий, Руслан! Я тебе поховала в своєму серці! Назавжди! - кажу, а сама ледь стримуюся, щоб не накинутися на нього та не видряпати йому очі, або ж навпаки, жадібно накинутися та розцілувати. Вдивляюсь в нього і помічаю, що складка між його брів зробилася глибшою, а від того він здавався ще суворішим. Але це не завадило мені стояти на своєму: 
- Не смій більше наближатися до мене! Ти хотів, щоб я вважала тебе мертвим, тоді хай так і залишається надалі, - відчуваю як вібрує моє тіло від коротких судомів, що взяли верх наді мною. А серце ніби зривається та на шаленій швидкості летить до низу й розбивається десь біля п'ят . Я не вірю своїм очам, які вдивляються в кожний міліметр його обличчя. Він так близько, що відчуваю його запах, який за цей час не змінився. Я нестримно бажала, щоб він зник назавжди, або ж обійняв і не відпускав.  
Руслан мовчав, тільки неспішно підняв руку та обережно торкнувся мого обличчя. Вмить прикриваю очі і здається, що наче і не було такої довгої розлуки. Від його дотику стає дуже гаряче і я відступаю з словами: 
-Забирайся геть, і не смій більше сюди приходити! 
-Дозволь пояснити, Ніка! - називає моє ім'я, а я збираю останні сили та зачиняю двері перед ним.