Читати книгу - "Українське письменство"

В друкові треба було пожертвувати жорстоким лезом Христового меча, заступивши те досить блідим: «блиснуло межи нами якесь холодне і жорстоке лезо».

Як дратували поетку ці вимушені поправки, роблені для друку — а може, як томила та стримувала руку під час писання ця неможливість висловитись до краю, — можна бачити з одного із найпізніших її листів до матері. XI книжку «Літер.-наук. вісн.» за р. 1911-й, де видрукувано кінець «Руфіна і Прісцілли», авторка дістала в Гелуані з великим запізненням, в квітні 1912 року (разом з першими книжками р. 1912-го, де надруковано «Лісову пісню») і дуже засмучена була друкарськими помилками («цілі стрічки пропущено»)[417]. Вертаючись думкою до цього «скандалу» в пізнішому листі, вона міркує, що тяжче, чи підписувати <річ, зіпсуту в друкарні, ініціалами, чи «повним іменем підписувати річ свідомо скалічену, як трапилось з «Руфіном і Прісціллою». «Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписуватися мусив»[418].

Наслідком такого трудного писання (по-перше, ідеологічність задуму, що не відразу дається втілити його в образи, а по-друге, ідейна скованість автора, неможливість сказати, що думаєш) і було те, що драма вийшла, мало не на загальне признання критики, значно слабшою, як інші писання Лесі Українки. Відзиви на сторінках газет та журналів якось двояться: з одного боку, «Руфін і Прісцілла» імпонує багатством думки, складністю ідейного плетива, з другого — розхолоджує читача якимсь занадто теоретичним тоном, тоном розправи.

«Взагалі треба сказати, — пише з приводу п’єси Микола Євшан, — твір гідний імені авторки, хоч не можна його зачислити до найкращих її творів. Авторка звернула тут головну увагу більше на унагляднення конфлікту межи двома світоглядами чи світами: старим римським та новим християнським, поминула таким чином, а радше поставила на другий план психіку дійових осіб. В результаті вийшов твір, інтересний більше з ідейного боку, аніж артистичного, і тому чи не найбільш книжковий з усіх драм Лесі Українки — тільки місцями акція неначе розпалюється, і маємо картини, повні драматичної сили, як от в останніх двох діях (тобто III і IV. — М. З.), що відбуваються у в’язниці»[419].

На академічності п’єси кладе наголос і Ан. Василько (Ніковський):

«В ряді сучасних письменників Леся Українка найбільше літераторка, найбільше спокійний, витривалий член нашого літературного Олімпу; її літературна продукція повільна, певна, виношена в собі, солідна. Навіть сучасні переживання людини втілюються в образи давно минулого часу, і на гострі проблеми лягає тон спокійної глибокої думи. З творів Лесі Українки читач може вчитися доброї мови, гарного стилю, зразкового вірша. Але разом з тим класичність Лесі Українки трохи й охолоджує враження; останню сторінку її драми перегортаєш з тим самим почуттям, яке викликає шекспірівська трагедія: думка й почуття однаково зворушені, аж приходить потім чистий процес думки гарної, заспокоюючої. Повний контраст з тим впливом, який справляє Вол. Винниченко, що ніколи не тримається на одній лінії творчого напруження, що то піднімає на висоти творчого одкровення, то вражає грубими нехудожніми прийомами. «Руфін і Прісцілла» читається легко, але без того пожадливого захоплення, яке так характерне в творах того ж Винниченка; гомін вулиці не вноситься в цю світлу, спокійну студію; можна повільно читати і знов перечитувати і думати, що освічені діти наші читатимуть з таким самим почуттям, бо це благородний літературний матеріал»[420].

Не будемо надто уважати на компліменти, яких є трохи в обох статтях («благородний літературний матеріал» тощо): поетичних творів, які підносилися в той час понад середній, дуже невисокий рівень, було небагато, і, розуміється, впливовому журналові, який намагався зібрати довкола себе весь цвіт українського письменства, і «єдиній» на всю Наддніпрянщину газеті, що мала українську книжку популяризувати, проштовхувати на провінцію, — не випадало виступати з різким відзивом про твір будь-що-будь не щоденний. Але варт порівняти стримані вислови оглядів хоча би з фейлетоном одного із цитованих авторів з приводу олесівського «По дорозі в казку», щоб холодність читачівського прийняття «Руфіна і Прісцілли» впала в око.

Ще характерніше стоїть справа з третім оглядом — М. М. Могилянського (в «Русской мысли»). В своїй «беглой регистрации более или менее выдающихся фактов» автор огляду відзначає вихід «Історії українського письменства» С. Єфремова, появу II тому Шевченкових творів у вид. Яковенка, нотує Винниченкові п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та «бліді, непереконуючі художньо» «Співочі товариства», нові оповідання Коцюбинського («Сон», «Що записано в книгу життя»), говорить навіть про «буйное дарование» Чупринки, — але про «Руфіна і Прісціллу» не згадує й словом. Цікава паралель до відомих слів Г. Хоткевича про «допотопність» Лесиних тем, про «суворі лінії давньої культури» в її драмах і хороша ілюстрація до власних слів поетки, що оцінювала свої писання, як речі «нечитомі».

У зв’язку з цими явищами до речі буде згадати ще один епізод в критичній