Читати книгу - "Моє новорічне диво, Оксана Мрійченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сон повільно відступав і Оля поворухнулася. Очі не хотіли розплющуватися, а тілу було на диво затишно. Воно огорталося приємним теплом незрозумілого походження і не бажало рухатись. Оля не пам’ятала як доїхала додому після корпоративу. Але досить чітко пам’ятала свій дивний сон про Богдана. У цьому сні вона їхала з босом у машині, привела його у свою квартиру та поцілувала. А Богдан зняв з неї пуховик і взуття, підхопив на руки, відніс у ліжко… На цьому моменті чарівний сон обривався. Але Оля замріяно посміхнулася, намагаючись якомога краще закарбувати всі його деталі у пам’яті.
В роті утворилася справжня пустеля, яка відчайдушно вимагала води. Оля поморщилась, повільно розплющила очі… І заклякла, забувши про спрагу. Затуманений погляд вихопив клаптик темно-синьої сорочки. Майже всі її ґудзики були розстебнуті, відкриваючи міцні чоловічі груди з великим татуюванням біля плеча. І Оля лежала на цих грудях, безсоромно накривши їх долонею. А джерелом приємного тепла, яке огортало все тіло виявились… Міцні чоловічі руки, які обіймали дівчину під ковдрою. Серце гепнулося об ребра, на мить завмерло в грудях та вибухнуло адреналіном, запаливши паніку.
— А-а-а! — Оля підскочила наче ошпарена і злетіла з ліжка.
— Що?! — Богдан різко сів на ліжку, перелякано озираючись навколо.
— Бог-дан?! — серце впало кудись в живіт і Оля розгублено кліпнула очима.
— Ох, — Богдан зітхнув, провів долонями по своєму заспаному обличчю та знову зустрів погляд дівчини. — Доброго ранку, диво!
— Що відбувається? — Оля насилу дихала. — Ми… той?!
— Ні, — Богдан усміхнувся і вибрався з-під ковдри, сідаючи на ліжку.
— А чому…, — Оля вказала пальцем на його розстебнуту сорочку.
— Я захищався як міг. Але сорочку ти все ж розстебнула.
— Я?! Божечки, та що ж це… Я сплю досі?!
— Що останнє ти пам’ятаєш? — Богдан з посмішкою дивився на неї.
— Пам’ятаю як вийшла з клуба і пішла до таксі. А потім…, — Оля замовкла.
— А потім тобі здалося, що ти заснула, — Богдан підвівся з ліжка і підійшов до дівчини, застібаючи ґудзики своєї сорочки. — От тільки… То був не сон, Оль.
— Як це?! Тобто я… Їхала з тобою в машині? А потім ми прийшли сюди і…
— І ти взяла мене у полон, — на обличчі Богдана знову з’явилася посмішка. — Замкнула двері, кудись поділа ключі. І попросила мене залишитись.
— Божечко, я така п’яна була?! — Оля замовкла, перелякано торкнувшись пальцями своїх губ. — А те, що…
— Так, диво! Поцілунок зі мною тобі теж не наснився.
— Ох, лишенько! А далі?! Я не пам’ятаю, що було потім.
— Потім я вклав тебе в ліжко. Але ти не захотіла лежати сама, тому мені довелося… Лягти поруч з тобою. Далі не пам’ятаю. Мабуть, заснув.
— Ми спали разом?!
— Так. Але лише спали, — Богдан вказав на неї пальцем. — Я твій одяг не чіпав. А от тобі моя сорочка чомусь дуже заважала.
Оля поглянула на себе і помітила, що досі одягнена у святкову блакитну сукню. Обличчя спалахнуло соромом, від якого навіть стало важкувато дихати. Емоцій ставало забагато, в голові шуміло, а витримка закінчувалася. Оля відчайдушно бажала провалитися під землю. Але опустила голову і тихо схлипнула.
— Диво, ти чого? — Богдан став похмурим, огортаючи її долонями за плечі.
— Таке тільки зі мною могло трапитись, — Оля намагалася приборкати емоції, але нічого не виходило. — Який сором!
Богдан зітхнув, всадив її на ліжко і вийшов з кімнати. Оля схлипувала все дужче. Як тепер дивитися Богдану в очі? Почувши поруч кроки, Оля підняла голову і знову побачила боса. Богдан тримав у руках велику склянку з водою.
— Попий, — промовив він, протягнувши склянку дівчині. — Легше стане.
Оля підхопила склянку і жадібно осушила її. В голові прояснилося, але почуття сорому не зникло, нагріваючи обличчя пекучим рум’янцем. Оля нерішуче зустріла погляд Богдана. І з подивом помітила, що чоловік посміхається.
— Вибач, — тихо промовила вона. — Я… Шампанського було багато.
— Буває, — сині очі Богдана сповнилися м’яким теплом. — Як почуваєшся?
— Як повна невдаха.
— Яка ж ти невдаха? Ти диво, Оль!
— Глузуєш?
— Ні. Якщо хочеш, можемо нікому не розповідати про нашу пригоду.
— Таке краще не розповідати, — Оля тихо зітхнула. — Дякую, що… не скористався мною.
— Нетиповий вчинок для бабія, еге ж?
— Вибач за мої слова в клубі. Я не те хотіла сказати. Просто…
— Просто шампанського було багато, — засміявся Богдан. — Все гаразд, не хвилюйся. Якщо ти вже… не спиш. Може випустиш мене нарешті з квартири?
— Ох! Звісно, — Оля підскочила на ноги, відставила порожню склянку на тумбочку і рушила в коридор. — Мабуть, ключі в моїй сумці чи в кишені.
— Я дивився там, але не знайшов, — Богдан вийшов слідом за дівчиною в передпокій, починаючи натягувати взуття. — Може впали кудись?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє новорічне диво, Оксана Мрійченко», після закриття браузера.