Читати книгу - "Чортівка на виданні, Крістіна Логоша"

***

Містер Бріер сидів на одному з диванів вітальні, спершись на ціпок. Хижий погляд відьмака був відчутний майже фізично. Він оглядав мене з ніг до голови, помічаючи кожну деталь. Я не зніяковіла, а, навпаки, прямо дивилася йому в очі і звабливо посміхалася.

– Мізріель де В’єр, – він піднявся і поцілував мою руку, – ми один одному не представлені, я – Себастьян Брієр. Шкодую, що наше знайомство відбулося за таких обставин, але мій шпигун доповів, що в ваш будинок проник злочинець.

– Який жах! Це через нього ваші джентльмени майже голою висмикнули мене з ванної?

– Це заради вашої безпеки, – посміхнувся відьмак.

Я сіла на край дивана навпроти Себастьяна, сперлася на спинку, спокусливо закинув ногу на ногу, виставив на огляд оголене коліно і з цікавістю розглядала відвідувача: чуттєві губи, прямий ніс, шрам над лівою бровою. Його темно-карі з густими віями очі ловили кожен мій рух.

З другого поверху долинали звуки розбитого посуду і лайка дворецького, перериваючи нашу зорову дуель.

– Може, варто прибрати сторонніх, адже злочинець може їм нашкодити? – запропонувала я.

– Ви маєте рацію.

Він стукнув тростиною з ручкою у вигляді черепа, і за його спиною тут же з'явився один з скелетів.

– Виведіть сторонніх, – наказав відьмак.

Скелет кивнув і мовчки розчинився в повітрі.

– Ви теж хочете залишити будинок, поки ми не знайдемо злочинця? – звернувся він до мене.

– Що ви, містер Брієр! Коли ви поруч, мені нічого не страшно.

Відьмак розплився від моїх лестощів.

– Можете називати мене просто Себастьян.

Камеристка, дворецький, дві служниці, кухар і недолугий брат в платті. Даніель йшов в самій центрі цього натовпу з поглядом сови, натягнутої на глобус. Очіпок з'їхав на бік, а до грудей він притискав жіночу сумочку, мабуть, прихоплену у когось з прислугі.

– Всіх перевірили? – запитав відьмак свого підлеглого.

– Майже. Дама в очіпку не дала себе обшукати, – відрапортував розшуковий. – І вдарила двох співробітників сумочкою.

– Взагалі-то я міледі, – сказав Даніель, невдало наслідуючи жіночій голос, – і не дозволю жодному кістяному до мене приставати. Я заявляю, що ці безкровні розпускали руки!

Даніель підняв вказівний палець на доказ своєї правоти, а мені захотілося провалитися під землю. Тільки ідіот не зміг би здогадатися, що з цієї жінкою щось не гаразд.

– Це моя кузина, Дан ... – я запнулася, але швидко виправилася, – Елла. Вона пережила страшну втрату і приїхала до мене погостювати. У неї помер чоловік, тому вона трохи не в собі.

– Дуже шкода, – сказав містер Брієр, потім звернувся до «кузини», – Співчуваю вашій втрати.

«Ох!» вигукнула родичка, награно прикрила долонею обличчя, зображуючи біль втрати, приховуючи свою злочинну мордочку.

– Він був такий біс, такий біс, – заголосила «кузина», – роги з аршин, борода колосиста, а хвіст ... Ой, горе мені горе.

Мабуть, награна скорбота зворушила скелета, що стояв поруч. Він зробив кілька кроків до Елли, і легенько торкнувся її ліктя.

– Вибачте, міледі. Ми не хотіли вас налякати, – винувато вимовив розшуковий.

На це Елла з усього маху зарядила скелету сумочкою по плечу, і поки він злякано від неї відсахнувся, встигла тріснути по спині.

– Ось! Бачите! Бачите, руки розпускав. Немає життя порядної міледі. Негідник!

Брієр насупився, вдивляючись в обличчя брата, і пошептав:

– Видно, що сильно переживає.

Я зі скорботним виглядом закивала на знак згоди, подумки благаючи всіх богів, щоб у відьмака виявилося поганий зір або дуже погано з мізками.

– Містер Брієр, слуги опитані, нікого не бачили. Можна їх випустити? – відрапортував розшуковий.

– Хай ідуть.

– А кузина? Їй шкідливий будь-який стрес, – уточнила я.

– Будь-хто може бути вільні, – менторським тоном сказав Себастьян.

Коли за Даніелем зачинилися двері, у мене з душі впав камінь. Шукачі ще з чверть години перевіряли кожну мостину, кожну шафу і скриню, але так нікого і не знайшли.

– А що буде, якщо ви не знайдете цього злочинця? – запитала я.

Брієр, роздратований невдачею підлеглих, натягнуто відповів:

– Значить, його родичі візьмуть на себе частину ... його провини.

– Хіба це справедливо?

– Життя завжди несправедливе до тих, кому не пощастило з родичами, – він підвівся, спираючись на ціпок, і вийшов в центр кімнати. – Раз сам не виходить, доведеться знайти його за допомогою магії.

– Може, не варто? – дражнила я відьмака.

Його губи зігнулися в усмішці, а в погляді з'явився дивний блиск.

– Чи хвилюєтесь  за брата? Не пощастило вам з родичами, міледі де В`єр.