Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Ти прийшла послухати історію чергового успішного прокурора? Я вчора не надто його слухала. Здається, він працює десь у міністерстві.

Ось тепер вона повернула до мене голову і якось дуже дивно подивилася. Вона вивчила майже кожен сантиметр мого обличчя, пройшлася по моїй фігурі, а потім довго вдивлялася в мої очі. Мені вартувало величезних зусиль витримати її важкий погляд і не відвернутися, але мене ніби щось змусило залишитись на місці й подивитися, що далі зробить ця дівчина. Коли вона оглянула мене з ніг до голови, мені здалося, що вона була в легкому збентеженні, ніби не могла знайти відповіді на свої запитання. Але все-таки відвела від мене задумливий погляд і відсторонено промовила:

– Мені начхати на історію його успіху.

– Тоді нащо ти тут? – розгублено спитала я.

– Мені просто подобатися злити таких, як він, – повела плечем вона. – Я знаю, що їх дратує бачить мене. Це нагадує, що вони не все контролюють і не всі чинять так, як вони того хочуть.

Я зовсім не розуміла про що вона, але при цьому в мене було повне відчуття, що ця дівчина впевнена у протилежному. Все, що вона казала, було наповнене прихованим підтекстом, який на її думку мені повинен бути очевидний.

– То ти знаєш чоловіка, який має прийти? – невпевнено протягла я.

– Особисто ні, але впевнена, коли він мене побачить, то одразу зрозуміє.

«Ага, так само як і я зараз», – раптом подумалось мені і ця думка мене розсмішила. Я закусила внутрішню частину щоки, аби не засміятися вголос.

– А тебе, я так розумію, особливо не турбує, що він може тебе побачити?

Вона намагалася, щоб ця фраза прозвучала максимально байдуже, але я все-таки вловила в голосі певну зацікавленість. І це мене добряче спантеличило.

– Чому мене це має турбувати? – висловила своє здивування.

– Наші не дуже люблять таких, як ти, а особливо в такі періоди, – багатозначно протягла вона, навіть повернула голову і якось виразно на мене подивилася, чим ввела мене в цілковитий ступор. Поки я міркувала, що мені на це відповісти і взагалі, коли вона встигла мене записати в ряди незрозумілих «наших», дівчина знову уважно мене оглянула, включаючи мою реакцію на сказані слова, і важко видихнула: – Ти нічогісінько не зрозуміла з того, що я сказала.

У мене наче камінь з плечей упав. Вона не божевільна. Та й чого гріха таїти, я вже й про себе так подумала. Просто ми від початку один одного не так зрозуміли ось і все.

– Мабуть, ти мене з кимось переплутала, – зі зніяковілою усмішкою промовила я.

– Ні, просто хтось розпорядився твоїм життям, як захотів, – серйозно сказала вона, і від цієї заяви у мене виступив холодний піт.

Я навіть не встигла нічого відповісти, як вона схопила мене за руки і заговорила:

– Слухай, я розумію, що все це звучить дуже дивно, і тобі здається, що я збожеволіла, але ти мусиш мені повірити. Тобі не слід тут залишатись. Не можна, щоб хтось із старійшин побачив тебе сьогодні. Просто йди. Якнайшвидше біжи додому і нікуди сьогодні не виходь. Якщо тобі пощастить, то все обійдеться.

Не знаю чому – це звучало на межі не те що божевілля, а швидше гострого психозу – але я їй повірила. Просто знала, що вона каже правду і мені потрібно зробити усе, як вона сказала.

Я розгублено подивилася по сторонах, навіть не знаю, що збиралася там побачити, але все було до неможливості буденно. Той самий актовий зал, того ж університету, все з тими ж студентами і від цього мені стало ще страшніше. Я знову повернулася до дівчини і подивилася в її очі. «Я навіть не знаю її імені», – пробігла думка, але мені було начхати. Я їй повірила і не збиралася шукати тому причин. А вона підштовхнула мене до виходу, прошепотівши одними губами «Іди». Я кивнула і не просто пішла, а майже вибігла із зали, мало не падаючи на негнучких ногах. До пуття не розбираючи дороги і не розуміючи, що я роблю, спустилася зі сходів і вибігла надвір.

Свіжий березневий вітер остудив мої думки, і я перестала крутити головою на всі боки як героїня жахів, за якою женеться маніяк. Уповільнивши крок до свого звичайного темпу, я спробувала заспокоїти серце, яке так і норовило вистрибнути з грудей або оглушити мене гучним стукотом, що відлунював у вухах. Я взяла себе в руки і впевнено попрямувала у бік гуртожитку, між іншим набираючи номер подруги.

Не встигнувши зробити навіть другий гудок, телефон вибухнув дзвінким голосом Олі:

– Ну і куди ти зникла? Я тут тебе по всій залі шукаю.

– Пробач, мені довелося піти. Ти тільки нічого не питай, давай я краще завтра все розповім, – втомлено промовила я. Щоб дівчина нічого не встигла сказати, я швидко перевела тему: – До речі, раджу тобі зараз же зайти до Віктора Олеговича.

– Не знаю, щось я не готова показати світові свою роботу. Я ще збиралася вносити останні правки, – невпевнено протягла Оля. – Тим більше до нього з сирою роботою навіть потикатися не слід.

– Просто повір мені: сьогодні тобі пощастить, – посміхнувшись, сказала я. – Тільки знаєш, зайди до нього на кафедру та з порога скажи: «Поставте мені п'ятірку за проект».

– Так, я зрозуміла. У нас урізали кількість студентів на стипендії, і ти намагаєшся так мене позбутися. А що, після того як мене виженуть у тебе поменшає конкурентів.