Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

чи третій день. І чомусь тоді навіть нікого не допитали. Зрозуміло — чекісти не розкопали, хто написав це гасло, все ж таки… куди зараз може завести цей допит? І справді я їздив на автомобілі Форд-6 по американській частині Відня. І справді старшого лейтенанта — шовініста Павлова — хтось убив. А в Мйодлингу капітан Ткачов ставився до мене дуже прихильно. Ну й що з того? Я і тоді думав про Україну, а не про допомогу американцям. І все ж — цей докладний перелік… Коли цей чекіст так добре знає австрійський період моєї біографії, то чи не вивчив він київський період 1945 року і чи не розкопав, бува, про нашу з Василем Коцюберою крадіжку зброї, яку він передавав повстанцям? Яка доля Василя Коцюберп? Чи не розповів він комусь про повні ящики набоїв до совітської гвинтівки, що я їх крав у арсеналі і передавав Коцюбері? А що, як Коцюбера попався до рук чекістів і якось проговорився? Я відчув, як моя сорочка прилипла до спини.

Двоє з цієї команди сиділи трохи осторонь, у розмову не втручалися, ніби давали зрозуміти, що вони радше слідкують за моїми рухами (щоб я не кинувся, бува, на великих начальників), ніж за моїми словами. Проте я перехопив погляд одного і відчув, що він міг здогадатися про значно серйозніше за те, у чому мене тут звинувачували. І поквапився перейти в контрнаступ.

— Ви, товаришу чекісте, так докладно вивчили мою біографію, що ясна річ, знаєте, що 1947 року в час другого переходу частини Української повстанської армії з України на Захід розвідрадіодивізіон, в якому я служив, спрямували були в район Цистендорфа на допомогу піхотним військам, що мали перетяти рух УПА і не дати їй перейти з Чехословаччини до Австрії — в зону окупації колишніх союзників СРСР. Звинуватьте мене у зв’язках з УПА. Чому б вам цього не зробити?! Ви ж пов’язуєте мене з убивством якогось старшого лейтенанта, з іншими людьми й подіями, до яких я непричетний, з таким же успіхом можете прив’язати й до УПА.

— Лук’яненко, — заговорив професор жорстким тоном, — в умовах нашої загальнонародної демократичної держави виступають проти або шпигуни, або нащадки (отприски) колишніх експлуататорських класів. Інших причин виступати проти радянської влади не існує й існувати не може. Ясна річ, у нашому суспільстві є недоліки і воно ще не ідеяльне, але в основу закладена ідеологія постійного вдосконалення і зменшення тимчасових труднощів. Це всі радянські громадяни знають, тож з оптимізмом дивляться вперед і єднаються навколо партії. Покажіть хоч одну країну в світі, де була б така солідарність народу з владою, якої досягнуло наше суспільство. Немає такої в світі! І це наш найвагоміший козир у боротьбі з капіталістичними країнами світу. Комуністична партія буде зменшувати побутові труднощі трудящих громадян, але ідеологічну і соціяльну єдність усіх народів СРСР вона не послабить ні на грам, бо від цієї єдности залежать успіхи подальшого просування у світлі наших ідей, наших впливів, нашої влади.

— Ми вивчили вашу біографію, — нарешті прорік він після такого тривалого вступного слова. — Ви не належите до роду експлуататорів, отже, вас не можна оголосити нащадком класових ворогів, але, перебуваючи в буржуазній Австрії, ви потрапили під вплив агентів імперіялізму та австрійських буржуазних обставин і стали прислужником західного капіталізму, втратили пильність радянського громадянина і стали на ворожий шлях. Ви розумієте, що мусите сидіти в тюрмі?

— За що, за симпатії до Австрії, тобто за втрату пролетарської пильности, як ви кажете, чи за щось зовсім інше — за прагнення скористатися конституційним правом на вихід України зі складу СРСР? Якщо ви караєте за друге, то так і кажіть. Навіщо вигадувати димову завісу у вигляді втрати пролетарської пильности, симпатій до Австрії і тому подібний туман?

— Націоналізм за своїм соціяльним змістом є буржуазна концепція, що ворожа нашій пролетарській ідеології, тому кару ви дістанете не за використання Конституції, а за те що прийняли буржуазну ідеологію і взялися боротися супроти нашої радянської влади.

— Ви учений, — відповідаю йому, — а ваша мова нічим не відрізняється від мови слідчих, хіба що більше патетики.

— У цьому виявляється ідейна єдність радянського народу, — відповів “професор”. — А ви знаєте, що Україна без Союзу існувати не може. Ну, як їй самій? В єдности з іншими республіками — сила. І цю силу нікому не дозволено підривати.

— Україна, — перебиваю професора, — має багату землю, велику політичну історію, здібний народ, багату культуру, тобто має всі передумови для незалежного існування. Погляньте на Організацію Об’єднаних Націй: до неї входять незалежні держави і такі, які позбавлені й десятої частини передумов, що їх має Україна.

— Ви забуваєте, — мовив старший, — що ті держави, які тепер становлять більшість в ООН, були колоніями, а Україна є рівноправна сестра інших союзних республік. З російським колоніялізмом комуністи покінчили в 1917 році.

— Покінчили з дореволюційними державними символами, а суть залишили.

— О, бач, — закричав заввідділом, — та він запеклий ворог Союзу!

— Тихше, — прицикнув його старший, — не кричіть. Лук’яненко ще зрозуміє, що з висот світової боротьби за торжество диктатури пролетаріяту у всьому світі партія не може дозволити дискредитувати свою національну політику будь-яким навіженим ідеялістам. Ваша програма свідчить про ваші дуже глибокі націоналістичні переконання. Ми зробимо все, щоб світ не знав про ваші злочинні наміри, і він не буде знати.

— Навпаки, — перебив я, — програма свідчить про застосування конституційного права на самовизначення націй для захисту національних прав.

— Та хто ж ти такий, — знову спалахнув кадебешник, — щоб пхатися в державні справи?! Подумаєш, знайшовся самозванець! Для цього є партія. А ти вирішив плутатися партії під ногами — не вийде, партія відкине тебе вбік, в канаву, мов цуценя, зі своєї дороги! Та ти…

— Тихо! — гримнув на нього старший. — Ти ж бачиш, що Лук’яненко вважає себе розумнішим за всіх нас. А проте він дитя, бо в життя йде з паперовими мірками, такими, як конституція, право націй на самовизначення, замість йти в нього з життєвими мірками. Погано вчив Маркса, який ставить пануючий клас над законом. Пануючий клас у СРСР — це ми, комуністи. Ми пишемо закони і їх міняємо, як нам потрібно. Ми — над законом, а не під ним. І про це йому п’ять років московські професори казали, а він не зрозумів.