Читати книгу - "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"

— Хто ти такий, юначе?

— Я Аліпій II.

— Що це за прізвище Другий?

— Це не прізвище.

— А що?

— Це додаток до імені.

— Ніколи про таке не чула.

— То звіть мене просто Аліпій.

— Добре, юначе. А чому ти прийшов до моєї господи?

— Попросити води, якщо ваша ласка.

— Мені здається, що тобі треба більше ніж води. Ти, бува, не голодний?

— Голодний, — сором'язливо признався Аліпій.

Вона взяла його попід стан, підвела з призьби, завела до світлиці й посадила за стіл. Спершу дала йому кухоль молока з разовим хлібом, а сама взялася підігрівати борщ і картоплю з м'ясом. Аліпій їв пожадливо, не помічаючи нікого й нічого. А молодиця стояла збоку й усміхалася.

Якби Аліпій мав здатність спостерігати, то помітив би перед собою сорокалітню молодицю, ще дуже красиву. Помітив би її великі карі очі, чорну косу й спокусливу усмішку. Помітив би її високу постать, гнучкий стан, повні груди, жага яких розпирала пазуху, та випуклі стегна й сідниці, які коливали спідницею, коли вона походжала світлицею, і наче співали пісню земних спокус. Але Аліпій не мав здатності помічати такі речі. Він був голодний і їв. А коли не їв, думав про Наречену.

— Ти втомлений, юначе. Може, хочеш переслатися.

Аліпій потакнув головою.

— Як бачиш, в мене у світлиці є лише оте велике ліжко. Можеш спати зі мною, якщо хочеш.

Аліпію очі вилізли з лоба. Такого він не міг навіть уявити, не те що вчинити:

— О, ні, ні, ні… Я… я не хочу бути тягарем. Крім того, Наречена буде сердитися, — лепетів бідний Аліпій і трусився.

— Ха-ха-ха, — розсміялася молодиця, — ти, бачу, ще боїшся жінок. Не лякайся, я постелю тобі в клуні на сіні.

— Дякую. Це буде найкраще.

Аліпій спав у тому сіні дві доби. Може, спав би й довше, але молодиця збудила його:

— Вставай, юначе. Зараз поснідаємо й підемо до церкви. Сьогодні неділя.

Аліпій встав, пішов на потічок, який пропливав через садок за хатою, і вимився. Тоді зодягнувся й зайшов до світлиці. Молодиця подала на стіл яєчню й пряжене молоко з хлібом. Поснідавши, молодиця намочила у воді кусок полотна й почала чистити Аліпієві жилетку, штани й пелерину. Аліпій почувався дуже незручно, бо молодиця торкала його в таких місцях, яких ніяка жінка досі не торкала, хіба що його матір, княжна Олена, коли він був іще маленьким. Він нітився, здригався, кривився, а молодиця тільки поглядала на нього лукаво й усміхалася.

Церква була наповнена людьми. Жінки прийшли зодягнені в білі вишивані блузочки, а мужчини були в білих штанях і білих на випуск сорочках. Тож Аліпій виглядав між ними, як чорна ворона. Люди ввесь час зглядалися на нього, замість молитися і співати набожні пісні. Аж священик гримнув на них з-за іконостасу, і вони звернули свої очі на ікону Христа, який також був у чорній пелерині.

Коли повернулися з церкви, молодиця взялася варити обід, а Аліпій сидів на лаві, занурений у думи про Наречену.

— Ти виглядав так чудно в церкві. Всі люди зглядалися на тебе, мов на Ісуса Христа.

Аліпій прокинувся з задуми:

— Що тут чудного! — вперше спромігся на образу спокійний Аліпій. — В нас так одягаються.

— Де це у вас?

— У Києві. А іншого одягу я не маю.

— Не журися. Я тебе ще зодягну по-людськи. То ти прийшов сюди аж з Києва, Аліпію?

— Ні, не прямо з Києва.

— А звідки?

— Спершу я перебіг березовий гай, тоді гущавиний ліс. А потім біг степом і балками. Не знаю, як я сюди попав і яке це містечко. Не знаю навіть вашого мені.

— Це Слобідка. А мене звуть Явдохою. Але скажи мені, чому ти так бігав мов навіжений?

Аліпій знову образився на Явдоху.

— Чого ти надувся? Хто при здоровому розумі бігає по степу без цілі?

— У мене була ціль.

— Яка?

— Я шукав Наречену.

Явдоха розреготалася.

— Що тут смішного?

— Ти краще шукай наречену між людьми, а не в безлюдному степу.

— Ви не розумієте! Я маю Наречену.

— То кого ти шукав у степу? Вітру в полі?

Аліпій розповів їй тоді, як родичі заручили його ще хлопчиною, як він зустрівся з Нареченою, як вони пішли разом на ставок, як Наречена оголилася перед ним, як, не можучи вгамувати зворушення, він розплакався і втік.

— Ти ще не готовий для нареченої, юначе. Тобі потрібна гаряча молодиця.

— І що я з нею робив би?

— Ха-ха-ха! Я тобі покажу, якщо захочеш.

Тим часом Явдоха подала на стіл пахучий борщ, вареники й узвар — вони повільно, по-господарськи, споживали ці страви й гуторили. Аліпію приємно було сидіти поруч із нею й відчувати тепло її тіла. Явдошина прямолінійність і гострота мови збуджували його з пасивності, вносили збурення в його спокійне душевне плесо. У ході розмови Явдоха несподівано сказала:

— Поможи мені, юначе.

Аліпій насторожився:

— Як я можу помогти вам?

— Ось літо уповні, а я сама-самісінька не даю в господарстві ради. Мій чоловік несподівано переставився цієї весни…

— Що з ним сталося?

— Якби-то я знала. Спершу скаржився на живіт, а тоді раптово зсох, стопився, мов свічка.

А був він гарний, кремезний мужчина. Красень, не такий хирляк, як ти.

Ображений Аліпій відложив набік ложку.

— Не ображайся. У мене гострий язик, ти повинен уже це знати. Я жартувала.

Вона нахилилася до нього й поцілувала в щоку:

— Поможи мені з роботами в полі.

— Але я нічого не вмію робити.

— Не святі горшки ліплять. Я навчу тебе.

— Добре, — погодився Аліпій і сам здивувався, що так спонтанно, не роздумуючи, пристав на Явдошину пропозицію. Він відчув навіть якусь незрозумілу радість у душі.

Літо набухало соками, жахтіло збіжжям у полі й плодами в городах. Явдоха зодягнула Аліпія в конопляні штани й полотняну сорочку свого покійного чоловіка, натягнула солом'яний бриль на голову і сплеснула з радості:

— Ти гарно виглядаєш, як ґазда! Подобаєшся мені таким.

Вони кожного ранку брали в кошик полуденок і виходили в поле. Явдоха навчила Аліпія косити, жати, молотити, копати картоплю й буряки. Працюючи в полі, Аліпій мав таке ж задоволення, як і від читання книжок. Відчуваючи, як сонце вливалося в його жили, відчуваючи пахощі скошеної трави і польових квітів, відчуваючи врешті втому у м'язах, — він наче пізнавав смак життя, наче відкривав зміст і глибини землі. Почав він також звикати до Явдохи. Вона збуджувала його приспані пристрасті, відкривала його до світу почуттів і відчуттів. Йому було радісно й тепло на душі, коли працював поруч неї і