Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

Історія Марка про злість і рожевий халат

Якось я повернувся з відрядження дуже стомлений, упав у ліжко й одразу заснув. Прокинувся о четвертій ранку від того, що хтось, як мені здалося, гучно слухав музику. Я жив на 24 поверсі 25-поверхового будинку з не надто товстими стінами, тому це могло відбуватися де завгодно — і на 24-му, і на 10-му, і на 21-му.

Я роздратовано подумав: «Ну окей, візьму затички». Але мій слух — доволі музикальний, і я зумів почути «низи» навіть після цього. Звісно, подумки я почав проклинати цих людей: «Ну що за ідіоти слухають музику в такий час? Ну як так можна? Чому б не подумати про всіх інших?». У якийсь момент я не втримався, встав з ліжка, одягнув свій рожевий халат і, стріляючи з очей прокльонами, пішов блукати поверхами, шукаючи правопорушників.

Думаю, якби наша консьєржка в цей момент була біля екрана з поверхами, вона могла б засумніватися, чи реальне побачене: босий хлопець у дивному халаті підходить під двері та слухає, що там відбувається, — поверх за поверхом.

Шукав я недовго — якихось шість поверхів. Ненависна мені музика лунала з-за звичайних чорних броньованих дверей. Дзвінок не працював. Я постукав, почув човгання капців. Воно наблизилося. Музика не стихла. Пауза. Капці почовгали у зворотному напрямі. Я знову постукав. Капці знову наблизилися. Я сказав: «Це я, ваш сусід». Двері відчинилися. Досі не розумію, чому так сталося, але я мовив: «Ви не могли б зробити гучніше, Shazam не ловить мелодію».

Хлопець здивувався і перепитав, але сказав, що в нього музика гучно не грає. Як підтвердження — він запросив мене у квартиру. Виявилося, що музика справді грає доволі тихо, але вуфер стоїть на підлозі, через це більше чути вібрації, аніж звук. За моїми фантазіями, тут мала відбуватися дискотека, однак усе виявилося цивілізовано, а я в очах сусіда виглядав досить дивно, ще й у рожевому халаті.

Хоча вуфер він усе ж переставив в інше місце.

Злість і дороги

На нашу думку, дороги — це хороше місце, щоб пройти крізь різні ситуації утворення злості й повчитися з ними справлятися.

Ілля. Коли я вперше приїхав в Одесу машиною, довго не міг зрозуміти, що відбувається. Щойно загорялося зелене світло для водія, автівка позаду тієї ж миті починала сигналити. Так ніби я маю вгадати конкретний момент для руху й одразу ж їхати. У Києві на світлофорах теж починають сигналити, але лише за кілька секунд стояння. У той момент я подумав, що дорога — це завжди пересування з точки А в точку Б, вона передбачає рух до певної цілі.

Мало хто пересувається містом безцільно. Не даючи проїхати тим, хто позаду, я ніби перешкоджаю їм досягати мети. Виходить, я наче порушую межі їхнього приватного життя, забираючи цю секунду, яку вони могли б використати на дорогу.

Марк. Я колись навіть писав пост про те, що мене бісять люди, які повільно ходять. Згодом зрозумів, що це не про них, а про мене і те, що я дуже поспішаю жити й очікую того самого від інших людей. «Бабусю, чому ти так повільно ходиш?!» Працювати з умінням сповільнюватися — це для мене хороша зона особистого зростання.

Ілля. Я розумію, чому ти відчував злість. Тому що є бажання задовольнити свою потребу якомога швидше. Швидкість життя — це моя психологічна територія, у ній нібито всі мусять вирішувати все швидко, тому я маю великі плани на життя. А тут раптом людина йде повільним кроком, прогулюється, і я мушу її обійти.

Марк. Я стикався кілька разів з агресією на дорогах (хоч я не водій). З відсутністю комунікації між людьми під час пересування. Наприклад, хто кого має пропустити. Було відчуття, що потреба кожної людини важливіша за інші.

Ілля. Така ситуація не лише за кермом. Це трафік, у ньому межі постійно порушуються: на взуття наступають, у транспорті постійно тиснява. Чого лише вартують у спеку ці жовті мікроавтобуси без кондиціонерів. Скажімо, у тебе є очікування, що всі навколо користуватимуться антиперспірантами, принаймні влітку.

Але коли заходиш у маршрутку, розумієш, що ні — світ не такий. Стоїш і відчуваєш роздратування. Для таких ситуа­цій потрібна злість — щоб відчути норму й через неї зробити життя всіх, хто пересувається в маршрутці, комфортним.

Марк. А що ще цікавого ти встиг помітити за час свого водійського життя?

Ілля. Важливо розуміти, що ситуація за кермом трохи відрізняється від того, що відбувається у громадському транс­порті. У мене немає змоги ближче роздивитися людину поряд, немає часу, щоб зрозуміти її. Може спрацьовувати механізм проєкції: «людина тупа, вона хотіла мені на­шкодити». Але коли зустрічаєшся з нею навіть поглядом і бачиш, що вона кивком вибачається, мовляв, сорі, тупонула, ця напруга одразу спадає.

Із простих спостережень — у нас суспільство значною мірою переймається, щоб не було соромно. Люди уникають таких ситуацій. Тому вікна часто тоновані. Звісно,