Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Насправді це було щось новеньке для мене. Він ніколи не запрошував когось з персоналу повечеряти з його сім’єю.

- Я не голодний, дякую, - я заперечно похитав головою, ледь посміхнувшись. Це було приємно, але вечеряти з ними було вже занадто.

- Хоча б кави випий, - він тяжко видихнув, немов його щось турбувало. І це «щось», скоріше за все, було пов’язане з його донькою. – Як хочеш, хлопче.

- У вас щось трапилось? – обережно запитав я. Авжеж, навряд чи він розповість мені усю правду, але це просто банальна вихованість.

- Ох, будуть у тебе діти, зрозумієш мене.

Старий видихнув, тяжко посміхаючись. Він відпив трохи води, що була вже на столі, а потім потер свого лоба.

- Зараз мої прийдуть вечеряти. А ще, я маю потішити Амелію, що вона не сама поїде в наш будинок, а саме з тобою. І я впевнений, що вона дуже зрадіє цій новині.

- Уявляю, - прошепотів я, аби він ледве почув, та прочистив горло.

- До речі, ти гарно вигадав з квітами. Амелія сказала, що це нібито від мене були квіти, які ти передав. Дякую, - він посміхнувся, а я лише кивнув у його слова. – А чому саме нарциси? Чому не троянди, чи щось на кшталт цього?

Троянди? Ще скажи червоні! Вони ж так будуть пасувати під біляве волосся твоєї доньки.

- Думаю, нарциси краще зробили свою роботу, - я посміхнувся шефові і той кивнув головою, погоджуючись, або дякуючи. Не знаю.

- Побудь в залі, будь ласка. Я хочу познайомити Амелію з тобою краще, гаразд?

- Так, я буду стояти біля вікна.

І я відійшов до вікна, ховаючи свої руки за спину. Бляха, я забув, що так і не поправив рукава сорочки так, як вони мусять бути за дрескодом. Авжеж, Ігнатович нічого не сказав, але впевнений, подумав про це, оглядаючи мене.

- І він тут знову? – я підняв очі на голос вже знайомої мені дівчини, на жаль, борючись з цими клятими запонками на сорочці, які мені подарував мій бос на моє перше день народження в якості його охорони.

- Амелія, будь ласкава, без емоцій, - наполіг Максим Ігнатович, закриваючи своє обличчя долонями.

Якщо я не застібну ці дурнуваті запонки, я ось-ось і вибухну. Здається, мою «шалену» боротьбу помітила й Амелія. Вона обережно провела мої руки своїм поглядом, закотивши очі.

- Я допоможу, - я знову почув її голос, на цей раз вже шепіт. Я навіть не помітив як вона опинилась навпроти мене. Її рука легко взяла ці невеличкі срібні запонки, з невеликим червоним камінчиком в центрі, та поглянула на них, посміхаючись. – Дуже гарні. Навіть знаю, хто подарував.

Я не посміхався їй у відповідь, просто стояв, немов вкопаний, що, схоже, добряче розізлило дівчину. Вона закотила очі та впевнено застібнула мої рукави. А потім швидко покрокувала за стіл. Я ж залишився стояти, як і стояв, лиш провів її поглядом.

Зараз на дівчині була коротка спідниця з дивним клітчастим принтом, а також білий топик. Варто зазначити, що Амелія дійсно гарна, навіть дуже. Проте вона зовсім не мій типаж. Я більше полюбляю брюнеток, а не білявок. До того ж таких, якою була вона.

- А, де твоя жіночка? – саркастично запитала Амелія, повертаючись до батька.

- Амелія, не починай. Чому ти так не любиш Ольгу? Я геть цього не розумію!

- Ти знаєш, вона бридка для мене, проте твій товстий гаманець їй дууже до вподоби, - театрально промовила дівчина, натягуючи свою фірмову посмішку. Авжеж, в її словах була певна правда. Я, як і більшість в цьому будинку, не дуже любили нову дружину Максима Ігнатовича.

- Припини, негайно! – крикнув старий, значно підвищуючи свій голос. – Ти нестерпна! Я гадав, що життя на самоті в іншій країні змінить тебе, але я дуже помилявся щодо цього! Де ділась та дівчинка, яка завжди бігла у мої обійми, як тільки я опинявся в цьому будинку? Де ділась дівчинка, яка була такою живою та життєрадісною, як у дитинстві? Де вона, Амелія? Бо я не бачу її, вже понад десяти років не бачу!

- Її й ніколи не було, тато, - спокійним тоном відповіла білявка. Мені дуже не зручно бути зараз присутнім під час їхньої сварки, але й піти я теж не міг.

- Ти нестерпна, Амелія. Це не моя донька, ні, - чоловік похитав головою та істерично засміявся. – Амелія, ти робила мені нерви, а тепер їх буду робити тобі я! Бачиш цього хлопця? – він різко вказав пальцем у мою сторону. – Саме він поїде з тобою на твої канікули на морі!

- Що? – вона так гучно викрикнула, що я мало не втратив слух. – Ти знущаєшся? Така в тебе довіра до мене?

- Так, доню. Саме він буде доповідати мені про все, що ти там будеш робити! Саме цей хлопець буде твоєю тінню! І ти будеш жити з ним наступні кляті два місяці, поки ти там. Я думав тебе не відпускати після твоїх концертів, але зараз, я просто хочу зіпсувати тобі твої канікули, доню!

Бляха, тільки не зараз! Будь ласка! НІ!

- Будь здоровий, Дем’яне, - суворо сказав Максим Ігнатович, поки я відходив від свого пчиха. – Бачиш, я сказав правду.