Читати книгу - "Подаруй мені серце, Єва Ромік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступного дня, після роботи, Уляна заходила в імпровізовану палату в кінці коридору. Вона знала, що її підопічна - дівчинка дев’яти років і дуже хвилювалася з цього приводу. Чи сподобається вона дитині? Це з малюками просто - вони люблять всіх, хто любить їх, а тут майже підліток. Хтозна як поставиться до чужої людини?
- Привіт! Ти Аделіна? А я Уляна, волонтер. Прийшла з тобою познайомитися.
Сині очі дивляться допитливо, насторожено, наче й не дитині належать, а дорослій жінці з неабияким життєвим досвідом.
- Гаразд, я не проти. Добрий вечір. А по-батькові вас як?
- А не треба по-батькові. Хочу залишатися молодою і з тобою подружитися.
- Та ви і так буцімто не стара… - дівчинка окинула її прискіпливим оком. Щодо дружби нічого не сказала. Обережна, довіру такої завоювати не просто.
- Дякую, - посміхнулася Уляна. - У тебе дуже гарне ім’я.
- Це мама мене так назвала, - відразу поділилася Аделіна. - Вона в кіно почула. Там красуня була на ім’я Аделіна.
- Ой, здається, я знаю цей фільм! - скрикнула Уляна. - “Фанфан-тюльпан” називається! Там дійсно Аделіна є, красуня знаменита! Ти бачила?
Дівчинка сумно похитала головою.
- То давай подивимось! Зараз, зачекай, я знайду…
Уляна дістала з сумки смартфон, а через кілька хвилин вони вже дивилися стару версію “Фанфана-тюльпана”. Нехай і не кольорову, зате у вільному доступі, а ще ж Жерар Філіп і Джина Лоллобріджида!
Півтори години Аделіна не відривала очей від екрана, скрикувала, реготала, хапала Уляну за рукав, коментуючи побачене. Уляна віддала їй телефон і просто сиділа поруч насолоджуючись дитячою щирістю:
- Оце впився Фанфан! Аделіну на дні склянки побачив! А як вона короля по мордяці! То це була заповітна мрія маркізи? Ой, помру! Мамо, дивись, дивись, - дитяча долонька торкнула Улянинину руку, - Аделіна дійсно принцесою стала!
О сьомій годині баба Неля прийшла мити палату і відправила Уляну додому. А потім довго бурчала, що ті волонтери - тільки зайвий клопіт. Бруд приносять, а толку з них… Краще б дитині голову вимила ніж в телефоні сидіти…
Аделіна їла пончик, що принесла волонтерка, запивала соком, точнісінько таким як мама купувала, і на буркотіння санітарки не звертала уваги, а думала про своє: прийде Уляна ще, чи ні? Вона ж нічого про те не сказала. А раптом образилась, що Аделіна не згодилася відразу з нею дружити?
Уляна йшла до тролейбусної зупинки і теж думала. Несвідомий дотик дитини і слова, звернені, напевне, зовсім не до неї, розбурхали в її серці щось таке, що вмить наповнило життя сенсом. “Ось вона, моя дитина! - думала жінка. - Нарешті я її знайшла.”
***
Вдома на неї чекав Данька, сидів за книжками голодний. Не вечеряв, хоча все заздалегідь було приготовано. Так у них було заведено - щовечора разом сідати за стіл. Батьки, ще тоді, у дві тисячі чотирнадцятому, поступилися їм житлом і переїхали до бабусі в село. В місто навідувалися лише по неділях - до церкви та на базар, а ще по святах. Тож мешкали вони із сином удвох.
Накривала Уляна на стіл і розповідала:
- Така щира дитина! Дуже потребує підтримки. Оля мені її листа до Миколая показала. Намальованого, бо писати вона не вміє. В школі майже не вчилася. Лише друкованими літерами підписала те, що намалювала.
Данило зацікавився:
- І що там? - він знав, що аналізуючи дитячий малюнок можна багато дізнатися.
- Сім’я. Мати, батько, немовля. А себе не намалювала, бо все це лише її мрія. Немає у неї родини. Мати загинула, вітчим зник, братика родичі забрали, а від неї відмовились, бо каліка. Отак.
- От блін! Шкода малої, - Данило почухав чуприну. - То в якому, кажеш, вона відділенні? Забіжу до неї післязавтра. У нас в обласній лекція на третій парі.
Про своє несамовите бажання удочерити дівчинку Уляна синові не сказала, хоча дуже кортіло спитати його думки. Буде ще час, спочатку нехай познайомляться.
***
Ох, як же Аделіна зраділа, коли наступного вечора побачила в дверях свою нову подругу! Тут і слів не було потрібно. Дитячі очі аж світилися від щастя. Цього разу Уляна принесла шампунь з запахом щоколаду, рушник і нову піжаму. Не секонд-хенд, як зазвичай сиротам видають, а дійсно нову, з етикеткою. І у ванну завезла, і помитися допомогла, а черговій сестрі, яка почала сваритися, що повну ванну напустили, сказала, що Ірина Денисівна дозволила їм взяти гарячої води скільки треба. Після ванни Аделіна відчула таке полегшення, наче видужала вже, і заснула ще до того як Уляна пішла. А зранку ледь пригадала, що, за словами нової подруги, сьогодні її має відвідати ще один волонтер, Танька якась, здається.
Яке ж було її здивування, коли виявилось що Танька це дорослий хлопець, ще й студент до того. Він прийшов не у годину відвідин, а вдень, коли нікого із сторонніх у відділ не пускають, приклав пальця до губ, щоб вона мовчала, і сказав пошепки:
- Привіт! Я Даня, син Уляни Сергіівни.
Аделіна мимоволі розсміялася.
- Тихо! Ти чого? - здивувався хлопець. - Тьотя Іра мене пустила, але сказала, щоб ми не шуміли, бо завідуючий почує.
- Я ж думала ти дівчина, Танька!
- А з хлопцем що, дружити не будеш?
- Буду! Тільки дуже ім’я у тебе смішне.
- Це мама мене так називає, але ти можеш казати, як усі - Данило.
- Гаразд! А я Аделіна.
Прийшов Данило не з пустими руками, приніс справжнісінький ноутбук.
- Назавжди залишити не зможу, - попередив він, але на час лекції нехай побуде у тебе. Я тут тобі приклади написав, якщо всі вирішиш, покажу цікаву гру і залишу ноут до вечора, віддаси мамі коли прийде.
На приклади Данило розщедрився, накатав цілу купу. І на додавання і на віднімання і навіть з двозначними числами. Труднощі Аделіну не лякали. За приклади вона взялася як тільки Данило пішов.
Ох якби хто знав, як це було цікаво - працювати, як доросла, на справжньому ноутбуці! Тим більше, що її за роботою бачили всі, хто заходив, і Ірина Денисівна, і санітарка, і буфетниця. Аделіна так захопилася, що незчулася як Данило повернувся. Всі приклади розв’язати не встигла, бо треба було ще й обід з’їсти, але хлопець похвалив і сказав, що вона впоралася чудово - жодного разу не помилилася. Гра, що він показав, була дуже прикольною - такий собі витрішкуватий пуголовок про якого треба дбати - годувати, вигулювати, вкладати спати. Аделіна погралась трошки і знову повернулася до прикладів. Так і застала її Уляна.
- Яка ж ти молодчина, - похвалила вона дівчинку. - сподобалось вчитися?
Замість відповіді дівчинка зітхнула, закрила ноутбук і підсунула його до Уляни. Та прибрала лікарняний столик вбік і всілася коло дитини:
- Питання з ноутбуком ми незабаром вирішимо. Вчитися можна спочатку по індивідуальній програмі. Ми з Данькою тобі допоможемо. Бог дасть, поки одужаєш - ровесників наздоженеш, а згодом і до звичайної школи підеш… Нам би тільки операцію пережити, щоб все вдало пройшло… А там я тебе додому заберу.
Аделіна застигла з відкритим ротом. А в очах - мало не сльози:
- А як з операцією знов нічого не вийде? - питає.
- Все одно заберу. Як не вийде у наших лікарів, поїдемо за кордон. Підеш до мене за дочку, а Данькові за сестричку?
- Так, піду…
- То я з понеділка починаю збирати документи…
Дитячі обійми, такі щирі, сповнені вдячності, це напевне найприємніше, що існує на світі, думала Уляна. Дівчинка пригорнулася до неї, притулилася обличчям до плеча і так заклякла. Уляна обійняла її у відповідь, гладила по голівці і примовляла:
- Впораємося, донечко. Обов’язково впораємося. Ти тепер не сама.
З Данькою Уляна поговорила ввечері. Він бажання матері сприйняв абсолютно адекватно, Уляна навіть не сподівалася на подібне розуміння. Він завжди був єдиною дитиною в сім’ї і звик, що вся увага дорослих дістається виключно йому, а тут підтримав відразу. Ще й враженням поділився:
- Як побачив її, мамо, таке відчуття виникло, наче ми знайшли ту, що тоді загубили…
- І у мене, синку, - тихо відповіла Уляна.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені серце, Єва Ромік», після закриття браузера.