Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

Врісши у світ, що сльозивсь на очах,

ми не вважали наслідки рішень

чимось аж надто важливим. Свіча

наша горіла солодше й скоріше.

Ми володіли доволі не гіршим

проміжком часу, котрий навчав

переступати власний поріг,

гаяти день на майданах провінцій,

жити під небом, що дише вгорі

тепло і часто, як дихають вівці.

Ми розумілись на нашому віці,

як на таємній і рідкісній грі.

Однак до повноти самовтішання чогось бракує, — може, відчуття внутрішнього тепла правоти. Бо ж доводиться звертатися: «Пречиста, зглянься на зимні душі й тіла» — і виправдовуватися, звично (ми ж бо українці!) шукаючи алібі в суспільно-політичних обставинах:

…Нам не завжди щастило.

Поміж заводи й військові частини

швидко відходять рештки тепла.

То, може, Сергій Жадан шукає апеляції для свого покоління (як він його уявляє й репрезентує) перед святою Терезією як символом далекої і вже не зовсім зрозумілої чистоти? Є потреба якоїсь моральної амністії, скажімо, для «Пластунки N», яку святій Терезії, може, й непросто було би приєднати до своїх кармеліток, — попри її, пластунки, безсумнівну щирість і жертовність, але зовсім іншого роду. Вірш під цією назвою — справжній поетичний маніфест протестового соціального аутсайдерства, речником якого подобалося бути молодому Сергієві Жадану.

Так відступало твоє дитинство —

ставився голос, губилися друзі,

високо в небі міцно і стисло

висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,

вплетені в часу стрічку трофейну,

блудні поборники бугі-вугі,

скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,

бігла до школи — пенал, олівчик.