Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба 📚 - Українською

Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

564
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 230
Перейти на сторінку:
що сягав від Прибалтики далеко на схід або південний схід. Це галінди, судини, ставали, алани. На думку Г. Ловмянського, розселення цих народів пов’язане з напрямком торгового шляху від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Ставанів Г. Ловмянський локалізував у Середньому Подніпров’ї та Подесенні. Назва ставани (слов’яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели діяльність серед народів Балтійського узбережжя та аланів. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями[9].

Якщо ім’ям венеди (венети), ймовірно, називали слов’ян (до речі, як і деякі інші народи Європи) їхні сусіди-германці, то під «ставанами», не виключено, криється змінена самоназва цього народу або одного з його племен. Назви «ставани» і «слов’яни» ідентифікувало багато вчених, починаючи від Ломоносова і Татищева. Зазначимо, що за нормами грецької мови сполучення «слав» було неможливим, тому у візантійських джерелах VI—VII ст. греко-римські автори слов’ян називали склавинами, склавами тощо.

Ще одну, більш пізню згадку про венедів знаходимо в так званих «Певтінгерових таблицях» — карті римських доріг, які, ймовірніше, датуються другою половиною III ст. н. е. Документ дійшов до нас у копії, зробленій у XIII ст., і являє собою довгий сувій паперу із позначенням доріг. Він використовувався для потреб подорожніх і купців як географічна карта. Тут дається перелік народів та земель, розміщених у напрямку із заходу на схід, до якого входять венеди. Вони локалізовані на північ від Данії і на схід від лугіїв. Це територія на північ від Карпат, у Верхньому Подністров’ї і західніше[10].

Вдруге назва «венеди» трапляється на карті значно південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром[11].

Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній роботі, присвяченій раннім слов’янам, воно згадується і пояснюється по-різному. Дослідники, які локалізують слов’ян у Верхньому Подніпров’ї або межиріччі Вісли і Одри, як правило, ігнорують дані Певтінгерових таблиць, прихильники південної, подунайської, прабатьківщини слов’ян наголошують на їх достовірності.

З аналізу писемних джерел перших століть н. е. можна зробити такі висновки. Етнонім «венеди (венети)» принаймні частково стосується слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) становили в цей час великий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Подніпров’ям. Тут слов’яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові походи проти бастарнів на півдні, естіїв і феннів (балтів та фіно-угрів) на півночі. Їх західні кордони межували з територією германців, а південні проходили між Степом та Лісостепом, межуючи з іраномовним кочовим населенням. Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.

Наведене тлумачення здається дуже вірогідним, але необхідно ще раз нагадати, що у відомостях згаданих авторів немає жодної позитивної вказівки на слов’яномовність пізньоантичних венедів (венетів). Особливо це зауваження стосується народів Південної Прибалтики та пониззя Дунаю.

Виразно, з прив’язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов’ян у середині І тис. н. е., коли вони виступають на історичній арені Європи як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає їх найбільш інтенсивне розселення аж до межиріччя Ельби та Заале, Подунав’я і Балканського півострова, де вони ведуть активні війни з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов’ян. Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов’ян під іменем антів та склавинів, у своїх працях відводять їм значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях в Південній та Південно-Східній Європі й впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов’янського суспільства, розвитку військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами, як її союзниками, так і противниками. Не торкаючись тут питань, пов’язаних з реаліями VI—VII ст., звернемося до повідомлень, що висвітлюють проблему слов’ян першої половини І тис. н. е.

Історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, в тому числі венетів, з якими готи у ІІІ—IV ст. зустрілися на шляху свого переходу із Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я. Дуже важливо, що Йордан, порівняно з писемними даними більш раннього часу, крім венетів, у своїй праці називає ще антів і склавинів, підкреслюючи єдність їх походження. За Йорданом, вони походять від одного коріння.

«...Хоч їх (венетів) найменування тепер міняються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами»[12].

Йордан окреслює територію розселення багатолюдного племені венетів VI ст. на заході верхів’ям Вісли та північними схилами Карпат[13]. На північ і на схід ця територія простягалась на далекі відстані, але її межі йому невідомі. Отже, дані Йордана підтверджують відомості, які містяться в авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Через них ми можемо ретроспективно припустити, що й серед пізньоантичних венедів також були слов’яни. Йордан торкається також місця антів у подіях попереднього часу.

Після смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагались відновити свою незалежність, але, зрештою, були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. Їхній «король Боз» (на думку О. М. Трубачова, «Боз» чи «Бож» не ім’я, а статус ватажка — «вождь») та 70 старійшин були страчені[14]. Близькість або певну тотожність венедів та антів підтверджує також ім’я готського короля Вінітарія, яке на германському мовному ґрунті може інтерпретуватися як «потрошитель венедів», але ж при цьому він відомий насамперед як переможець антів[15].

Слід, однак, враховувати, що ці відомості носять ретроспективний характер і віддалені від часів написання «Гетики» півтора-двома сотнями років. Тому не можна виключати, що назву добре всім відомих сучасних (VI ст.) антів Йордан міг перенести на народ венетів, який воював з готами наприкінці IV або на початку V ст.

У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис. н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду відносять достовірне використання самоназви, яка зафіксована у формі типу «склавини». На думку деяких мовознавців, самоназва «слов’яни» не була споконвічною і на різних етапах історії етноніма могла супроводжуватися частковими змінами фонетичного вигляду слова. Це фіксує зміни семантичних мотивувань та асоціацій. Найраніше найменування слов’ян могло бути пов’язане з

1 ... 4 5 6 ... 230
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"