Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Що бажаєте? – Посміхнувся мені привітно бармен, коли я зайняла високий стілець перед стійкою бару.

– Може, щось безалкогольне, – злегка невпевнено видихнула, а потім зціпила зуби. – Що тут у вас особливо люблять клієнти? Я теж хочу спробувати!

– Буде зроблено.

Широко посміхнувшись, відчуваючи себе якоюсь школяркою, я почала злегка притоптувати ногою в такт музиці, ще не знаючи, що цей вечір піднесе мені дуже багато сюрпризів. Щоправда, сюрпризи теж бувають різні.

Скільки потрібно людині, яка п'є досить рідко, випити, щоб сп'яніти? Як виявилося, не так багато. Особисто мені вистачило пари красивих коктейлів, щоб відчути себе Імператрицею, а третій був саме вирішальним. Далі, як уві сні, все відбувалося без моєї на те адекватної згоди.

Я танцювала, співала і перебувала у своєму власному світі, за оцінками, цілу вічність, хоча на ділі минуло, напевно, щонайбільше сорок хвилин. Утім, уперше в житті я ні про що взагалі не думала, навіть про свою хворобу, хоча мене так і тягнуло розповісти про свої біди бармену. Є ж у кіно таке негласне правило – розмовляти про проблеми з барменом. До того ж, там завжди вихід із будь-якої ситуації знайдеться після такого «обміну думками».

Щоправда, відключилася я швидше, ніж встигла хоч щось сказати. І, безумовно, це на краще. Мені зовсім не хотілося бути тією похмурою «тіткою», яка вечорами плаче через погану долю. Доля в кожного своя. І, як каже моя мама: «Бог кожному дає стільки, скільки він може витримати». Утім, як на мене, то не все можна витримати, навіть якщо хочеш цього.

Потерши обличчя рукою, я глухо застогнала, почуваючись амебою. Мені не хотілося зовсім рухатися, у роті був чіткий присмак чогось не дуже свіжого, голова буквально розколювалася на частини, а все тіло ломило так, наче мене хтось добряче побив. Навіть уявити боюся, де мене «носило». Безумовно, алкоголь – це зло для всього людства, а особливо для таких людей без мізків, як я.

Але, якщо так подумати, чи був у мене взагалі якийсь шанс залишитися адекватною після вчорашнього дня? Думаю, після почутого вердикту лікаря будь-яка б людина зламалася. Я ж, без зайвої скромності, впоралася відносно добре. Не скиглила три дні й три ночі, не намагалася зробити якусь дурницю і навіть на роботу сходила. Утім, це ідея! Можна виговорити всім недругам усе, що я про них думаю, і зовсім не боятися відповідного виверту, адже на той момент, найімовірніше, їм залишиться тільки проковтнути своє невдоволення.

– Ти вставати не думаєш, якщо вже прокинулася? Чи так сильно сподобалося в мене вдома, що вирішила залишитися, не попередивши безпосереднього начальника?

Застигнувши, немов блискавкою вражена, я широко розплющила очі, дивлячись на охайно одягненого в гарний костюм із чашкою кави в руці свого начальника. Що ж, якщо є десь карма, тоді це точно вона. Десь я нагрішила, причому ґрунтовно, якщо прокинулася в будинку Олександра Миколайовича.

Приставши трохи, я поспішно перевернула подушку, побачивши на ній мокру пляму. Ох, яка ганьба! Утім, чим далі в ліс – тим більше дров. Варто було мені остаточно отямитися, побачити своє вбрання стриптизерки на мінімалці, як у мене око сіпнулося. Тобто, я спала в спідній білизні, як дуже порядна дама.

– Не дивись на мене так, – застережливо видихнув начальник. – Тримала б ти все в собі, спала б одягненою.

Здається, у мене сіпнулося око вдруге, коли до мого запаленого мозку дійшло, що я накоїла. Справді, тримала б усе в собі, тоді б спала одягненою. Моя ганьба, природно, все ще триває.

– Чому я у вас? – Запитала приречено.

– Мій номер був на швидкому наборі під цифрою «1». Бармен вирішив, що ми дуже близькі й попросив забрати першу в їхньому закладі п'яничку, яка відключилася за годину після того, як зайшла туди.

Не почути сарказм, природно, було неможливо. Але я вже змирилася з усім, логічно розсудивши, що від мого самобичування нікому краще не буде. Ну, не залишиться після мого звільнення в начальника про мене приємних спогадів, адже їх затьмарить подібна ганьба, але хоч буде, що згадати. Ми всі неідеальні, але тим і унікальні.

– Мені от цікаво, ти в бар майбутнього чоловіка шукати пішла?

– Це не ваша справа, – стрельнувши гострим поглядом у чоловіка, відповіла рішуче.

– О, значить, не моя справа? – Примружившись, глузливо уточнив він. – Розповісти, що ти вчора мені говорила? Як намагалася спокусити?

– Якщо я чогось не пам'ятаю, це не означає, що всі ваші слова – правда. Давайте будемо поважати одне одного й не опускатися до дитячих провокацій, – ледь знайшовши потрібні слова, видихнула приглушено. Безумовно, це був останній ривок на сьогодні, адже голова вже обертом йшла, і в роті пересохло так, наче там Сахара справжня. – Скільки часу? Можете дати мені якісь речі, щоб я вдяглася і пішла скоріше? Я куплю вам нові речі потім.

Ковтнувши, намагаючись хоч трохи полегшити свій стан, я подивилася жалібно на Олександра Миколайовича, прекрасно знаючи, що він добрий чоловік, нехай і поганець рідкісний. Що ж, жалібний погляд спрацював на ура і вже за п'ять хвилин у мене був повністю заряджений мій телефон, склянка води і спортивний костюм начальника. Загалом, як не крути, але мені пощастило.

Реально, я навіть уявляти не хотіла, що могло статися, якби я пішла не в дорогий бар, а в притон якийсь. Мене б там точно додому не відправили, а десь за рогом кинули. Далі думати я просто боялася, моя фантазія взагалі не справлялася. У моїй картинці світу немає нічого подібного, і ніколи не було. Втім, було б все-таки краще, якщо б я взагалі нікуди не пішла.

Насамперед, випивши склянку води, я швидко натягнула на себе спортивний костюм, підкотивши рукави і штанини, а потім глибоко зітхнула, радіючи тому, що на штанях були зав'язки. Ще більше мене порадував час. Виявляється, я прокинулася дуже рано. Зараз була шоста двадцять ранку. Чи то мій біологічний годинник правильно спрацював, адже я завжди прокидалася о шостій. Чи то вчора я занадто рано заснула, і ранній підйом пішов бонусом.