Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Але вона мала повертатись до тих жахів. До своєї сестри.

— Знову дзвін, — прошепотіла Аурнія, її запалі очі були напівзаплющені, — яка бідолашна душа цього разу?

Роза подивилась углиб відділення, де завіса була поспіхом натягнута довкола одного з ліжок. Кілька хвилин тому вона бачила, як сестра Мері Робінсон принесла маленький стіл і поклала на нього свічки та розп’яття. Вона не бачила священника, але чула його бурмотіння за завісою та запах воску, що плавився на свічках.

— Великим милосердям своїм хай Господь пробачить тобі усі гріхи твої...

— Хто? — знову спитала Аурнія. Занепокоєна, вона спробувала підвестися, щоб подивитися через ряд ліжок.

— Боюся, що це Бернадетта, — промовила Роза.

— О! О, ні!

Роза стисла руку сестри.

— Можливо, вона ще жива. Є невелика надія.

— А дитина? Що з дитиною?

— Хлопчик здоровий. Хіба ти не чула, як він плакав у колисці сьогодні вранці?

Аурнія, зітхнувши, знову опустилася на подушку, а в її диханні було чутно жахливий аромат смерті, наче тіло її гнило зсередини, а органи розкладалися.

— Це вже хоч якась утіха.

— Утіха? Те, що хлопчик зростатиме сиротою? Те, що його мати провела свої останні три дні, скиглячи від болю в животі, роздутому через пологову лихоманку?

Роза бачила забагато таких «утіх» за останні сім днів. Якщо це було прикладом Його милосердя, то вона не хотіла мати з Ним нічого спільного. Але вона не висловлювала цього богохульства вголос у присутності сестри. Лише віра підтримувала Аурнію всі ці місяці, що минули від образи, якої завдав їй чоловік, усі ці ночі, коли Роза чула її тихі ридання через ковдру, яка висіла між їхніми ліжками. Що доброго отримала бідолашна Аурнія за свою віру? Де був Бог усі ті дні, коли вона даремно намагалася дати життя своєму первістку?

Якщо ти чуєш молитви доброї жінки, Боже, то чому покинув її в стражданнях?

Роза не очікувала на відповідь, її і не могло бути. Усе, що вона почула, було безглузде бурмотіння священника за завісою, яка ховала ліжко Бернадетти.

— Ім’ям Отця і Сина, і Святого Духа хай розсіються сили диявола наложінням рук моїх і заступництвом благої Діви Марії, Матері Божої.

— Розо, — прошепотіла Аурнія.

— Так, люба.

— Я дуже боюся, що прийшов і мій час.

— Який час?

— Священника. Час сповіді.

— Які незначні гріхи тебе можуть турбувати, люба? Ти вважаєш, що Він не бачить твоєї доброчесності?

— О, Розо, ти не знаєш усього, у чому я винна. Усього, у чому я соромлюся зізнатися тобі. Я не можу померти без...

— Не кажи мені про смерть! Ти не маєш опускати руки! Ти маєш боротися!

Аурнія відповіла зі слабкою посмішкою і потяглася, щоб узяти сестру за руку:

— Моя маленька Розі. Ти ніколи нічого не боїшся.

Але Роза боялася. Дуже боялася, що сестра залишить її. Страшенно боялася, що колись Аурнія помолиться востаннє, перестане чіплятися за життя і відійде у кращий світ.

Аурнія заплющила очі й зітхнула.

— Ти залишишся зі мною і цієї ночі?

— Так, звісно!

— А Ебен? Він не приходив?

Роза стисла руку Аурнії.

— Ти справді хочеш, щоб він був тут?

— Ми зобов’язані бути разом, він і я. У радості та в горі.

«Здебільшого у горі», — хотіла сказати Роза, але припнула свого язика. Ебен і Аурнія мали б бути разом у шлюбі, але краще їм було триматися окремо, Роза не могла терпіти присутності цього чоловіка. Останні чотири місяці вона жила з Аурнією та Ебеном у мебльованих кімнатах на вулиці Броад, її ліжко втискалось у вузьку нішу, що межувала з їхньою спальнею. Вона намагалася триматись подалі від Ебена, але, коли Аурнія почала важчати та швидше втомлюватися через вагітність, Розі доводилося виконувати більше і більше обов'язків своєї сестри у кравецькій майстерні Ебена. У коморі майстерні, заваленій рулонами мусліну та сукна, вона помічала лукаві погляди свояка, звернула увагу, як часто він знаходив привід доторкнутися до її плеча, стати упритул, перевіряючи шви, які вона зробила на штанях чи камзолі. Нічого цього вона не казала Аурнії, бо знала, що Ебен, звісно, усе б заперечував. А єдина, хто від цього постраждала, була б Аурнія.

Роза змочила ганчірку в мисці та, приклавши її до лоба Аурнії, подумала: «Куди поділася моя чудова сестра?» Менш ніж за рік подружнього життя її очі перестали сяяти, а волосся полум’яного кольору втратило свій блиск. Усе, що залишилося від неї — це зневірена оболонка, волосся злипалося від поту, а на обличчі застигла маска відчаю.

Слабким рухом Аурнія витягла руку з-під ковдри.

— Я хочу, щоб ти взяла це, — прошепотіла вона, — візьми, доки Ебен не взяв.

— Що взяти, люба?

— Це, — Аурнія торкнулася медальйона у вигляді серця, який висів у неї на шиї. Блиск видавав у ньому виріб із чистого золота, і Аурнія носила його вдень і вночі. Роза припустила, що це був подарунок Ебена. Колись він так добре піклувався про свою дружину, що виконував такі її забаганки. Чому ж він не тут зараз, коли його піклування потрібне найбільше?

— Будь ласка, допоможи мені його зняти.

— Тобі ще не час віддавати його, — сказала Роза.

Але Аурнія зуміла самотужки зняти прикрасу і поклала її в долоню сестри.

— Це твоє. За твою турботу та піклування про мене.