Читати книгу - "У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина"

Ідучи стежкою через ліс, юнаки не відводили погляд від дівчат. Вони йшли велично й гордо, хода в них була легка, летюча. Принцеси були дуже схожі між собою і одягнені були майже однаково: у сукні по коліна зеленого кольору, оброблені коричневою стрічкою, невисокі сапоги та плащі в тон платтям. Розрізнити їх можна було лише за волоссям та їх зачіскам. Волосся наймолодшої були мідного кольору, і були скріплені залізним кільцем майже біля самих кінчиків. А від маківки голови йшли три заплетені коси, дві з яких лежали на плечах дівчини. Волосся середньої принцеси було срібним. Але стягнуте у низькому хвості. І так само, як у молодшої, було дві кіски попереду. Старша з ельфієк, Ізабелла, йшла з високо піднятим хвостом золотого кольору. У неї так само, як у сестер, були заплетені кіски, але були вони трохи довші. Всім своїм виглядом старша сестра нагадувала матір, тільки погляд її був суворим та твердим. Марк, не відводячи очей від такої пишноти, нахилився до Сокана і тихенько сказав йому на вухо:
- Агов, друже, як думаєш, у мене вийде стати хлопцем однієї з цих красунь?
- Ти з розуму з'їхав таке говорити за принцес? Вони ж доньки короля! Тобі зовсім жити набридло?!
- А чого ти так розхвилювався? Ну що, що вони принцеси? У першу чергу вони ді-в-чата, а будь-якій дівчині потрібен сильний захисник. А оскільки я серед нас найбільший і найдужчий, то все очевидно.
- Марк, я сумніваюся, що таким, як вони, потрібний хоч якийсь захисник. Ти ж сам чудово чув, коли Лоран супроводжував нас. Вони кращі воїни серед своїх.
- От звідки ти знаєш – потрібний чи ні? Може це для ельфів вони такі сильні, а для людей? Хто знає?.. та й взагалі… – Похитав воїн головою, задумавшись.
- Тому що я їх знаю з дитинства, і повір, у дитинстві вони вже були сильні як ніколи.
– Так! Я дивуюсь - ти все ельфійське королівство з дитинства знаєш!
- Ні, не неправда! Тільки половину… – Засміявся Сокан. Йому подобалося дражнити великана.
- А мені здається правда! - Невдоволено вигукнув Марк, розлютившись на зухвалість друга.
Тут найстарша із принцес обернулася і втрутилася в їхню суперечку:
- Може, припините цю напрасну суперечку? У нас взагалі дуже важлива задача!
Марк Сокан одразу припинили суперечку, опустивши голову, попросили вибачення. Ізабелла відвернулася, але маг встигнув помітити скривджене вираження обличчя принцеси.
- Ну, молодець, тепер вона не скоро з нами заговорить! - Сказав Сокан.
- Схоже на те. - Тяжко промовив Марк і покрокував уперед, бурмочучи щось собі під ніс. І йшов він так всю дорогу. Кілька разів великан поривався було щось сказати, але рівні нагострені спини ельфієк зупиняли його пориви ще на самому початку.
Увечері п'ятеро мандрівників вийшли на узлісся, дотримуючись ритуалу тиші, влаштували привал. Дівчини сиділи біля багаття, розглядаючи карту, а хлопцям нічого не залишалося, як сидіти тихіше за воду і нижче трави, бо кожний погляд, що падав на них, пробирав до кісток. Нарешті, відірвавши погляд від карти, середня сестра сказала:
- Завтра зі світанком рушимо в Гном'ячу ущелину.
- Гном'яча ущелина? Що це? - Живо запитав Марк, зрадівши тому, що можна хоч про щось запитати. Великан не звик сидіти в тиші. У походах, з ким би він їх не поділяв, було весело. Звучали пісні бардів або простий говір і сміх воїнів, що йдуть поруч.
– А що конкретно не зрозуміло? Гном'яча чи ущелина?
- Ну-у-у - Простягнув збентежено воїн, - тут-то зрозуміло все. Не зрозуміло тільки, що це за частина світу така, де знаходиться, навіщо нам туди йти?
- Ця ущелина веде у володіння гном'ячого короля Вагнарда. Знаходиться воно в тій стороні – Кивком голови вказала Белла на північний захід. - І ця ущелина – найкоротший шлях у вогненні землі.
- Ви щось маєте проти? - Запитала Ізабелла, косо подивившись на мага й вояка.
- Ніяк ні, що ви! – Промовили хлопці в один голос.
- Чудово! Тоді сьогодні це все. А зараз настав час спати. Згодні? – З легким глузуванням вимовила принцеса.
- Т-так. Ми …ми з вами згодні. – Закивали маг і воїн головами, спочатку подивившись один на одного, а потім на дівчат.
Ізабелла хмикнула, і, взявши свій плащ, лягла поруч із сестрами, повернувшись до Марка та Сокана спиною.
- Ми їй безперечно не подобаємося. – Марк позіхнув і відсторонився від Сокана. - А поспати справді потрібно.
- Я тебе попереджав. - Сказав молодий маг і теж пішов укладатися на нічліг.
Була глибока ясна ніч. Десь у хащі лісу вухала сова, а на небі сіяв місяць. Усі міцно спали, крім Сокана. Він сидів біля багаття і тримав у руках записку від Аракулума, думаючи про те, що на світі досі є такі люди, яким наплювати на друзів і близьких, яких вони колись мали. Наплювати на ті почуття, які в них колись були. Вони живуть тільки помстою.
Колись дуже давно Сокан жив у невеликому містечку зі своєю сім’єю. Але одного разу на містечко напав чаклун та вбив всіх. Чарівник Мерлін не встиг прийти вчасно. Серед обгорілих уламків він знайшов хлопчика років шести. Він сидів і плакав на згарищі. Старий чарівник забрав його до себе і виростив як свого сина. Тільки по закінченню тринадцяти років хлопець дізнався ім'я того, хто вбив його батьків. То був Аракулум. У ті часи він уже почав забирати життя людей, які, як гадав злісний чаклун, зрадили його. А тепер ця доля спіткала вічно квітучі ельфійські ліси, де жила наймудріша і найкрасивіша королева у всьому світі. Що пройшла поруч зі своїм королем і страшне полум'я війни, і пережила множинні втрати. Її світло завжди тішило око, а гострий розум і добрий характер був насолодою для душі її улюбленого вояка.
З глибокої хащі лісу в ці хвилини доносилася смутна й сумовита пісня, якою оплакували смерть королеви. У цей час у своєму білому палаці король ельфів дивився на місяць, згадуючи прекрасну посмішку Лайрани, і тихо плакав.
З першими променями сонця п'ятеро мандрівників вирушили в дорогу. Попереду їх чекала Гном'яча ущелина. Її особливість полягала в тому, що вона поступово переходила в тунель, який вів у царство короля гномів Вагнарда. Гноми, хоч і жили відокремлено, не вступаючи у тісні зв'язки з іншими народами, проте славилися на весь світ своїми ковальськими виробами та дорогоцінними прикрасами. Ніхто, крім них, не міг перетворити навіть самий зубожілий кусок заліза в тонке, але міцне зброю, або крихітний кристал огранити так, що він навіть у напівтемряві виблискував, як зірка. Але до цього незвичайного царства залишалося ще два дні шляху.
Перший день мандрівники йшли мовчки, кожний поринув у свої думки. Дівчата ельфійки йшли легко та швидко, на ходу щось перекушуючи. Місцевість їм була знайома. Часом групи дерев і дрібних чагарників перемежовувалися з досить широкими струмками, через які витончені фігури у зелених одіяннях досить граціозно перестрибували. Хлопцям доводилося йти вбрід. Одяг намокав і заважав йти, а сапоги в'язли в глині й мулі. Їм постійно доводилося чистити взуття, щоб мати можливість не відставати від тендітних дівчат. Від цього Марк і Сокан ще більше поринали у свої невеселі думки і тільки поглядали на дівчат, які, здавалося, зовсім не втомлювалися від такої дороги. Для мага й вояка було дивним бачити спокій на обличчях принцес, тільки напередодні, втратили свою матір.
Вечір і ніч мандрівники провели під навісом великого розлогого дерева. І оскільки місцевість була відкрита – вирішено було багаття не розпалювати. Тому всі швидко мовчки перекусили та лягли спати. Єдиною фразою, що пролунала за весь цей день, була фраза старшої із сестер – Ізабелли, коли всі вже практично поринули у сон:
– Завтра будемо на місці.
На другий день ближче до обіду п'ять мандрівників підійшли до ущелини. Це було сумне сіре місце, з якого тягло вогкістю. Між високими, темними горами ця дорога, яка далеко тягнеться, наводила страх. Місцями лежали величезні валуни, зарослі мхами та лишайником. Подорожани затрималися на мить і рішуче пішли далі. У ущелині було тихо, як у пустелі. Кожен крок озивався легким шерехом, який наводив, мандрівників у нервовий трепіт. Піки скель і гір йшли в різні боки, відкриваючи все нові й нові тіньові проходи. У багатьох місцях тінь повністю вкривала щілини, залякуючи героїв незвіданою темрявою шляхів. Несподівано Ізабелла різко зупинилася.
- Що сталося? - Здивовано запитав маг.
- Ми не самі. - Сказала Ізабелла, настороживши вуха та оглядаючись навколо. Вона мала рацію. Спереду на верхівці невеликого уступу було видно темну фігуру. Це був темний чаклун Аракулум. У руках він тримав книгу Мерліна. Чаклун був не задоволений тим, що мандрівники його переслідували, і тому швидко написав на сторінці книги своє бажання. Але щось пішло не так, як він задумав. Почекавши кілька секунд і зміркувавши, що бажання не виконувалося, Аракулум знову почав писати у книжці. Але слова, написані на порожній сторінці, з якоїсь причини пропадали, книга не слухалася.
- Ах, ти, паршива книга! - Крикнув він, із силою її захлопнувши. - Не смій мені пручатися, я все одно досягну своєї мети! Чаклун підняв закутану в широкий рукав руку, вигукнувши заклинання й бузкове алхімічне коло утворилося на його долоні. Тонкі промені полетіли кудись до гір. Чарівник зник, і настала тиша.
Сокан першим почув наростаючий гуркіт. Піднявши очі вгору, він побачив, як на них насувається лавина з величезних валунів. Швидко зреагувавши, Сокан штовхнув Ізабеллу, а після її сестер уперед, рятуючи від обвалу. А сам відскочив назад. Коли пил осів, за принцесою побачили величезний завал. Розхвилювавшись, сестри в один голос крикнули: - Ви в порядку? 
Зненацька з іншого боку обвалу почувся голос мага:
- Так, ми в порядку!
- Вибратися зможете?
- А як же! Відійдіть убік, леді! – Промовив басом Марк. Елла, Белла та Ізабелла притиснулися до скелі із протилежної сторони від обвалу, очікуючи чогось неймовірного. У цю саму мить силач розігнався й, щосили, вдарив по каміннях. Ті на очах перетворилися на дрібний щебінь. Ошелешені від побаченого принцеси стояли, роззявивши рота. Адже ще ніхто не міг розбити величезні брили з одного удару, тим більше перетворивши їх у гальку!
Обтрушуючи руки і поглядаючи на ельфієк, Марк сказав:
- Ну, чого стоїмо, кого чекаємо?
- Е-Е.. вас. - Зніяковавши, відповіли ті.
- Ну, от і ми. Пішли. З цими словами силач і Сокан пішли далі, принцеси покрокували за ними. Пройшовши ще пару десятків метрів, мандрівники дісталися тунелю, де було темне і віяло холодом. Сокан подивився вперед, простягнувши руку, ніби обмацуючи повітря, і ступивши вперед. Але пітьма недовго супроводжувала команду. За кілька хвилин тунель розступився, і подорожани потрапили до величезної печери. Вона сяяла від дорогоцінних каменів, якими було посипано стелю. Подорожанам здалося, що вони дивляться на справжнє зоряне небо. Під усією цією пишнотою Сокан, Марк і принцеси побачили величезне місто з білого каміння, вирізане біля скелі. Воно світилося в цій печері, як світиться сонце в небі у ясний день, як сяє місяць на нічному небі! Скеля була величним багаторівневим палацом, з висіченими в ній приміщеннями. На нижньому ярусі розташовувалися збройові майстерні та кузні. Середні рівні займали ювелірні майстерні та житлові приміщення для всього підгірного народу. На самій вершині розташовувалися покої гном'яного короля.