Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Софія почула запах смачної їжі, що доносився з кухні. Вона не могла зрозуміти, скільки часу пройшло з моменту прибуття в замок, але серце вже затріпотіло від очікування нових відкриттів. Вона спустилася кам’яними сходами, які відбивали стукіт під її ногами, і зайшла до кухні, де місис Мері вже готувала вечерю.

Старша жінка, з хусткою на голові та у фартусі, який був весь у борошні, розставляла тарілки на столі, що був заповнений ароматними стравами. Мері посміхнулася, побачивши Софію, і гостинно запросила її сідати.

— Сідайте, люба, вечеря майже готова, — сказала Мері, посміхаючись. — А поки що розповім вам дещо цікаве про наш замок. Знаєте, в селищі є одне старе повір’я, що передається з покоління в покоління.

Софія, захоплена таємницями минулого, сіла за стіл, спостерігаючи, як Мері ставить перед нею тарілку з ароматним супом. Вона зробила перший ковток і з нетерпінням слухала розповідь.

— Кажуть, що наш замок був побудований ще в Ранньому Середньовіччі, — почала жінка, її голос трохи тремтів. — І його перший власник, про якого не згадується в історії, кронпринц Оскар Ескінг, був відомий своєю жорстокістю та неприязню до всіх, хто намагався привласнити його землі. У селищі його досі називають «Чорним Принцом». Він помер молодим, а тому не залишив після себе нащадків. Кажуть, що його дух досі бродить замком, і що він виганяє будь-кого, хто хоче купити цей маєток. Міс Софія, прошу вас, будьте обережні. Особливо цими ночами, адже скоро повня.

Мері зробила паузу, і в цей момент зовні завив вітер, а гілка дерева стукнула по старій шибці, нагадуючи пазурі хижака. Софія помітила, як кухарка трохи злякалася, її руки затремтіли, коли вона ставила на стіл свіжоспечений хліб.

— О, це всього лише вітер, — спробувала вона заспокоїти себе, але її голос видав хвилювання. — Але знаєте, що найцікавіше? Ваша бабуся, Сабріна Стоун, не побоялася привида. Вона жила тут багато десятиліть, і навіть коли «Чорний Принц» намагався її налякати, місис Сабріна залишалася спокійною і не зрушила з місця.

Софія засміялася, почувши цю історію, але побачивши тривогу в очах Мері, відчула, що не варто надто жартувати.

— Вибачте, місис Мері. Я не вірю в привидів, — сказала вона, з усмішкою. — Але мені цікаво, що ви можете розповісти про стосунки моєї бабусі та моєї матері. Що сталося між ними?

Мері зітхнула і, заспокоївшись, продовжила:

— Вашу маму та бабусю розділила сварка 25 років тому. Коли місис Емілі, ваша мама, була вагітна вами, щось трапилося, що змінило їх стосунки. Я тут працюю вже 26 років, тому чула багато про це. Але, на жаль, ніхто не знає точно, що сталося. Я чула, що це було пов’язане з привидом і замком. Ваша матір не хотіла, щоб ви успадковували його. Я багато разів намагалась розпитати про це у місис Сабріни, але вона завжди мовчала.

Софія подякувала Мері за інформацію, і коли стало темніти, проводила її до воріт. Жінка пішла, і Софія, спостерігаючи за її поверненням до селища, відчула глибоку тугу від прощання. Але кухарка обіцяла допомогти, якщо знадобиться.

На небі з’явилась перша зоря. Над головою пролетів якийсь великий і могутній птах: чи то мова, чи то половик. Замок здавався ще більш величезним у темряві. Від шуму зовнішнього світу тут не залишилося й сліду, і Софія потрапила в лабіринт старовинних коридорів і кімнат, що здавалися нескінченними. Гобелени й картини на стінах надавали приміщенням майже живий вигляд. Софія відчувала, що кожен куточок цього замку дихає історією і таємницею.

Втомлена, але задоволена, вона вирішила залишитися на ніч у кімнаті з розкішним ліжком і великими вікнами, що виходили на парк. Ліжко було вкрите важкими покривалами, а повітря наповнювалося запахом старої деревини та вологого каменю. Вона розклала свою сумку, поклала кілька особистих речей поруч і лягла, сподіваючись на спокійний відпочинок.

Дівчина настільки була втомленою від дороги й життєвих поворотів, що заснула через декілька хвилин. Вона навіть не помітила затіненої фігури у кутку кімнати, яка уважно спостерігала за нею

Її нічне видіння було спокійним, але наповненим незбагненними образами. Несподівано, перед її очима знову постав замок, але тепер усе виглядало по-іншому. Світло було м'яким і димчастим, наче весь замок був затоплений у тумані. Лише частина кімнат була чітко видна, а інші потопали у темряві.

Привид знову з’явився перед Софією в коридорі замку. Його обличчя було менш ясним, але голос був пронизливим і проникливим. Відчуття його присутності було зловісним і неспокійним. Він вів її за собою в невідомому напрямку.

— Чому ти прийшла? — відчайдушно прошепотів привид, його голос був м’яким і віддаленим, як луна в порожньому залі. — Ти не зможеш мені допомогти...

Софія відчула тривогу, але й рішучість. Це був її сон, то чого боятись.

— Я не знаю, що можу зробити, — відповіла вона, її голос звучав твердо, хоча всередині вона відчувала тремтіння. — Але я тут, щоб дізнатися правду про цей замок і про себе. Може, я зможу зрозуміти, чого ти потребуєш.

Привид мовчав, лише його очі дивилися на неї з глибини віків, відображаючи ейфорійний спокій і неземну печаль. Тихим голосом, як з дна старої могили, він промовив: