Читати книгу - "Обіцяна душа, Angel Ver"

А зараз я підросла, стала свідоміше. Думаю мене назвали на честь якоїсь пра-прабабусі, хоч запитати напевне, я не встигла. 

Мій дід був ще тим байкарем, кожного вечора він складав все цікавіші і цікавіші історії, і жодної  з них я ніколи не могла запам'ятати. Скільки б разів її не слухала. Хіба таке буває? Хіба важко запам'ятати хоч одну з незліченної кількості історій? 

Шкода що я не записала їх на папері.

На жаль, більшість нашого фольклору так і зникає, залишаючись на устах в переповідках, людей які вже не з нами.

Я так часто вживаю це - шкода, а хіба щось зміниться від того? Час повернеться назад? Чи може я щось зможу змінити? А може світ поверне мені діда? 

Нііі…

- Ти що тут робиш, в таку хуртовину? - запитав Микола. - Зовсім з розуму зійшла? Ти ж замерзнути могла, поки добиралася. 

- Та ні..чого зі мн..ою не стааа…лося. - пробувала втамувати внутрішнє тремтіння від холоду я. 

- Заходи.. заходи я чай поставлю. - запросив до хати чоловік.

Микола був хорошим сусідом, добрим, роботящим але мав одну слабкість - алкоголь. Міг провалятися всю зиму під “шафе”, а на весну наче оживав. І ніхто не міг знайти на нього управи. Ні вмовляння матері не діяли, ні настанови старших в селі. 

Миколу було не змінити.

Кажуть що він не все був таким, років десять тому чоловік мав і дружину, і дитину, та доля не пощадила його, і забрала їх.

Це був нещасний випадок. 

Його синові тоді було п'ять років, і він грався з іншими дітьми біля річки, а мати дивилася за худобою, і не помітила як син заліз у воду за м'ячем, а коли його підхопила ріка, і почала затягувати на дно, мати кинулась на допомогу. В той день річка забрала обидва життя. 

Відтоді він і п'є. Я ніколи не осуджувала його за це. А зараз як ніхто інший розумію чому він це робити. Йому немає сенсу жити далі. От і коротає дні як може, то роботою забувається, то спиртним. 

- Миколо, я по ділу. - почала я, коли трохи зігрілася, і обтрусила одяг від снігу.

- Кажи.- на диво дуже тверезо відповів він, хоч чарка стоїть на столі, я бачу. 

- Мені б трохи дров, щоб до кінця зими перезимувати. - вела далі я.

- Ох ти яка, дров їй треба. А що рук немає, чи часу не було щоб запастися влітку дровами? - почула я з іншої кімнати, голос Миколиної матері.

- Мамо, не лізь. - гаркнув Микола.

- Я просто так не хочу. Я заплачу тобі. - відповіла я.

- Які гроші, ти про що? Я винен твоєму діду, а отже і тобі. Я зараз все складу на сани, ти ж взяла їх з собою? - сказав Микола, і почав натягувати верхній зимовий одяг на себе.

- Так, вони зовні. - відповіла я.

- Посиди тут, я скоро. - сказав перед тим як вийти з хати. 

Жили Микола з матірю біднувато, але все що необхідно завжди було: або на городі, що вони обробляли самотужки, або у стайнях де тримали худобу, чи у лісі. 

Ми також колись мали велике господарство, та то було за часів життя моєї бабусі та батьків. А коли ми залишилися удвох з дідом, йому було важко все утримувати одному.

Досі пам'ятаю очі моєї корівки Мані, яку дід продав коли мені було дванадцять бо зі мною йому було важко справлятися, а тут ще і худоба, яка вимагала догляду. Я можу поклястися на чому завгодно, я бачила як Маня плакала, а я плакала разом з нею. 

- І не посоромилась. - знову завела мову стара.

- Та що я вам роблю то? - відгаркнулася я. - Я не до вас прийшла, а до Миколи.

- Так ніби йому робити нічого, про тебе ще дбати. Дрів бачте їй тре. Так сходи в ліс і назбирай! Нічого ходити по людях просити. - знову попрікає стара Марта, заходячи в кімнату, і оглядаючи мене. 

- Я ж заплачу вам. - знову відповіла я, вже спокійніше.

- Та здалися мені твої чортячі гроші. Пфуу на тебе, біду несеш ти. Одну біду. - нарікла і плюнула вона.

Я довго не думаючи вискочила з хати, і навтіки.

- Ей ти куди…дрова то забери…- в спину доганяють слова Миколи, але я вже вся в сльозах не чую його. 

Раніше Марта ще стримувалася з висловленнями про мене. Дід завжди знаходив слова щоб припнути їй язика. Але коли я була сама, вона постійно знаходила привід обізвати мене - “диявольською дитиною”, і проганати. Чи то з дороги, чи то з єдиного магазину на усе село, де окрім сухого печива і хлібу нічого немає на полицях, вона завжди знаходила як мене вжалити і прогнати. 

Того дня я вже нічого не чула та не бачила перед собою. 

- Це безглуздо, воно все мокре.- говорила я в голос. - Як ним топити в грубці?

Поблукавши по лісі я зрозуміла одне - я або замерзну тут від холоду, благо хоч хуртовина припинилася як тільки я переступила кордони лісу, або задубію в холодній хаті без розтопленої грубки.

Вибір такий собі.

- Краще вже тут. - визначилася я, і присіла на пеньок неподалік річки. 

Як раптом мою увагу привернуло щось блискуче, наче сонячний зайчик що сліпить мені очі. Та я нічого не бачила там, з іншої сторони річки. Тому я вирішила підійти ближче до водойми.

Ріка замерзла, та перевіряти рівень її надійності не дуже хотілося. 

І знову цей сонячний зайчик…

Та що ж це таке, наче хтось, не інакше як, грається зі мною. 

Довго не думаючи, а я вправду довго не думала, адже щоб ступити на річку яка забрала вже стільки життів моїх односельчан, навіть вкриту кригою - багато розуму і міркувань не треба.

Спершу я ступила лише один крок на кригу, відчувши що все гаразд, і річка безпечна, я почала роздивлятися з якої ж сторони був цей зайчик. 

Але нічого не було, можливо мені просто здалося…

Я ступила ще на кілька кроків вперед, щоб збільшити поле свого обзору, і заклякла. На мене дивилося дві пари очей. Спершу я подумала що то діти, адже здалеку і не розібрати напевне, на вигляд їм років по пять. 

Та коли вони підлетіли вгору. Закладаюся, я на власні очі це бачила. Моє серце впало в пятки.