Читати книгу - "Колейдоскоп, Voron"

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Бабуся Олена завжди говорила онуку, що найціннішим подарунком є час. Коли він був маленьким, ці слова здавалися йому дивними й незрозумілими. Як може час бути подарунком? Адже час ніби просто існує, і все. Однак бабуся часто повторювала ці слова, особливо в ті дні, коли вони проводили разом цілі години, обговорюючи її молодість, слухаючи музику на старому грамофоні чи просто прогулюючись парком.

 З роками він виріс, навчався, знайшов роботу і все рідше навідувався до бабусі. "Бабуся завжди чекає, - думав він, - я зможу відвідати її трохи пізніше, коли буде більше часу". Він відкладав ці візити на завтра, потім на наступний тиждень, на місяць, знаходячи для себе інші, важливіші справи.

 Якось, після кількох місяців, він усе ж вирішив зайти до неї, але вдома її не було. Занепокоївшись, він запитав сусідку, яка сказала, що бабусю забрала швидка. Її стан був серйозним, і тепер він чекав у лікарні, почуваючись найгіршою людиною на світі. Чому він відкладав ці зустрічі? Чому не відвідав її, коли вона, ймовірно, сиділа одна і чекала на нього?

 Йому дозволили зайти до бабусі на кілька хвилин. Вона лежала на лікарняному ліжку, слабка, але з такою ж теплою усмішкою, якою зустрічала його з дитинства. Побачивши онука, вона ледве підняла руку і погладила його, як колись, коли він був маленьким хлопчиком.

 Мій хлопчику, - сказала вона тихо, - ти знаєш, що я тебе завжди чекала, і навіть зараз… Я рада, що ти тут.

 Сльози покотилися по його обличчю. Він відчув, як тягар його помилок тисне на груди, як тягар тих втрачених моментів, які вже не можна повернути.

 Бабусю, я... вибач, що не приходив. Я так багато всього хотів тобі сказати, але завжди відкладав.

 Вона усміхнулася, все ще ніжно тримаючи його руку.

 Час, любий, - прошепотіла вона, - він завжди з нами, поки ми його не відпустимо. Цінуй його, кожну хвилину з тими, кого любиш. Я віддала тобі весь свій час, і це був найкращий подарунок у моєму житті.

 Того дня він залишив лікарню іншим, розуміючи, що час не безкінечний, що його не можна відкласти на потім. Бабуся померла наступного ранку, але її слова залишилися з ним назавжди. Тепер, кожного разу, коли він думав про відкладені справи, про людей, яких обіцяв відвідати, він згадував бабусю і її слова про найцінніший подарунок, який ми можемо подарувати один одному, - про час.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~