Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Наступного дня Валя з радістю повідомила Каті, що вона може залишитися в нас на літо. Катя була безмежно вдячна й обіцяла робити все можливе, щоб допомогти по дому і не завдавати незручностей. Вона швидко зібрала свої речі і переїхала до нас. Я допомагала Каті облаштуватися в нашому будинку. Ми разом розклали речі, прикрасили кімнату, і я помітила, що між нами починає формуватися довіра і симпатія.

- Спасибі вам величезне, Інно, - сказала Катя, дивлячись на мене зі щирою вдячністю. 

- Я обіцяю, що не підведу вас.

- Не турбуйся, Катю. Я впевнена, що все буде добре. Ми раді, що ти з нами, - відповіла я з теплою посмішкою. Тоді я ще була рада. 

Через два тижні...

Життя сім'ї змінилося з появою Каті, вона немов привнесла в дім нову енергію. Я поки що не розуміла подобається мені це чи ні. Іноді мені здавалося, що її занадто багато. Але ж я можу піти у свій кабінет або в кімнату, вірно? Будинок великий. Можна навіть загубитися. Коли ми когось шукали, завжди жартома казали, що людина "десь у надрах цього будинку".

Увечері, коли всі зібралися за вечерею, Катя запропонувала приготувати особливу страву - своє фірмове рагу.

- Це рецепт моєї бабусі, - сказала вона, акуратно нарізаючи овочі. - Вона завжди говорила, що секрет гарної страви - у любові, з якою вона готується.

Я спостерігала за Катею. З одного боку мені подобався її ентузіазм, а з іншого - у мене виникало відчуття, що мене начебто замінюють... Але хіба це не полегшення. Що тепер Катя допомагає на кухні. Та щось усе одно крутиться всередині, якийсь нав'язливий "черв'ячок". Усе добре, ідеально... А ось цей черв'ячок заважає. Наче вся ця ідеальність якась несправжня. І навіщо мені все це треба? Щоб догодити своїм дітям? Валі? Напевно, це відчуття провини за той час, коли я дуже багато працювала і практично не приділяла їм уваги. Багато уваги дісталося тільки Осі. По-справжньому ми зблизилися з дівчатками після смерті моєї мами. Особливо з Анею. Вона буквально витягала мене з депресії на своїх тендітних плечах. 

Коли рагу було готове, Ігор, спробувавши першу ложку, закотив очі і сказав: 

- Мммм... Це неймовірно смачно, Катя. Ти - справжній шеф-кухар. Очманіти як смачно. 

Катя зніяковіла й усміхнулася. Який захват у Ігоря. Давно не чула від нього нічого подібного, але якось і не помічала. Через двадцять п'ять років до таких дрібниць не чіпляєшся. Їсть із задоволенням, "дякую" завжди каже, поцілує. Хіба недостатньо? Ось зараз здалося, що було-таки недостатньо. 

- Дякую, Ігоре. Я рада, що вам подобається.

Тоді в мене й думки не було, що дуже скоро моє щастя трісне, як кришталь, і поріже моє серце рваними осколками, роздерет його на шматки. 

***

Я прокинулася раніше будильника. Простягнула руку, щоб доторкнутися до Ігоря, але ліжко виявилося холодним і порожнім. Розчаровано зітхнувши, повільно піднялася, натягнула халат і попрямувала на кухню. У міру наближення, я почула сміх. Гучний, щирий сміх Ігоря і жіночий голос. Настрій різко погіршився. Щоранку я сподівалася провести хоча б трохи часу наодинці з чоловіком, але останніми днями його увагу дедалі більше привертала Катя та її невгамовна енергія. 

- Доброго ранку, - хотілося надати голосу байдужого тону, але вийшло аж надто натягнуто.

Ігор лише побіжно кивнув, не відриваючись від розмови. Стало не по собі... Цей жест, цей холодний, швидкоплинний погляд різонув по серцю, залишаючи болючий слід. Раніше чоловік би підійшов, уклав в обійми, і прошепотів щось ніжне на вушко. Але зараз.... 

Я втягнула глибше повітря і повільно видихнула. Мені здається, я перебільшую. Усередині піднялася якась дивна хвиля злості. Останнім часом усе немов пішло шкереберть. Чоловік постійно працював допізна, приходив додому нервовий і напружений. Одразу йшов у свій кабінет. Звісно, я знала, що в нього проблеми. Добре запам'ятала вираз його обличчя після розмови з Сергієм, але раніше Ігор завжди знаходив для мене час. 

- Ти будеш снідати? - запитала, сподіваючись, що зможу привернути увагу до себе.

- Ми вже поснідали, - відповів байдуже, цього разу не удостоївши навіть погляду.

Кивнула, намагаючись приховати розчарування. Слова застрягли в горлі.  Захотілося їдко запитати: "а з Катею за одним столом тобі, мабуть, смачніше?"  

Я попрямувала до кавомашини. Ображено. Бо якщо чоловік і прокидався раніше, то завжди готував каву і для мене. Зараз же, схоже, його звички змінилися. 

Дістала чашку і стиснула її в тремтячих пальцях. Чому він знайшов час для неї, а для мене - ні? Усередині накопичувалася образа. На мить я відчула себе чужою у власному домі. Дивні думки, зовсім недоречні. Важко дихаючи, закрила шухляду й сперлася ліктями об стільницю. Напевно, надто голосно, бо нарешті Ігор звернув на мене увагу:

   - У тебе щось сталося? - його слова різанули по нервах, немов лезом. Так, сталося. Я почуваюся самотньою і непотрібною.  

  - Усе гаразд, - тихо сказала, і тут же стиснула пальці в кулаки.  Швидше, щоб просто не зірватися, щоб не видати себе. Зараз точно не час влаштовувати сцени. Навіть попри нудоту, що підступає до горла. - Просто не виспалася.  

     Я сіла за стіл. Запанувала тиша, така густа, що здавалося, її можна розрізати ножем. Посміхнулася, відчуваючи легку зловтіху: завадила так? 

    Сама не зрозуміла, як втупилася на Катю. Раніше бачила в ній просто подругу нашої доньки, молоду й веселу дівчину, яка потрапила в складну ситуацію і потребувала нашої допомоги. Але тепер... тепер усе виглядало інакше. Я вперше відчула в ній суперницю.  

       Чому я не помічала цього раніше? А може, не хотіла? Можливо, виною всьому моя власна самовпевненість. За стільки років я просто розслабилася, звикла, що чоловік завжди поруч, завжди мій, що його емоції незмінні. І я свято вірила в те, що наше кохання буде вічним просто за замовчуванням. Здається, упевненість у собі і в нашому шлюбі зіграла зі мною злий жарт. Дура... я просто самовпевнена дура. Цікаво скільки таких дур по всьому світу. Які свято вірять, що все це не про них.