Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Вчитися Ліїн взагалі доводилося багато чому. Насамперед розуміти чоловіка, який чомусь думав, що його всі і так розуміють завжди, причому правильно. По-друге, вона вчилася працювати у колі. Поки що, власне, без кола. Тому що з усіх, хто в нього має входити, постійно, на Головному острові жив тільки майстер Мікал — геніальний артефактник, судячи з застережень, не менш геніальний злодій, і просто чудовий маг. Ще на Головному острові набігами бував Каяр, якому теж доводилося вчитися бути господарем островів і не прибити при цьому помічників, котрі намагаються крутити і хитрувати у цій нелегкій справі. Втім, у Каяра там були свої суворі люди, які вважаються найманцями, і особливо його обманювати ніхто не намагався.

— І що тепер буде? — спитала Ліїн, яка знала, що поки що населення імперії розважається пошуком неіснуючого золота та ілюзорного чудовиська, але була впевнена, що смерть імператора навіть від цих захоплюючих занять може відволікти. А коли щорічний ритуал піде не так, як треба…

— Нічого, ми встигли. — Юміл усміхнувся і глянув у вікно. — Школа, звісно, ще не дуже придатна для життя та навчання, але із захистом та скритністю там усе гаразд. Новини до нас йдуть справно. Флот ледь не найбільший із усіх. А з огляду на наших піратів, напевно, таки — найбільший. Крилатий флот Мален офіційно передав під командування моїй мамі і ніде не написав, що вона має служити Ромулу. Дізнавшись про це, звичайно, пошумлять, але з огляду на те, що команди протестувати не будуть… ну, може, хтось спробує проклясти мерзенну коханку, а воювати з нею не ризикнуть. Тим більше, офіційно ми піддані імперії і доводити нам, що це не так, навряд чи хтось стане. Бо безглуздо. Та й об'єднуватись проти нас вони навряд чи стануть, швидше, запропонують співпрацю. Проти Ромула.

— Хм, — сказала Ліїн і таки взяла підвіску.

— Та й демони їх незабаром відвернуть, — додав Юміл. — Все буде добре.

Пролунало як обіцянка. Впевнена така. Так обіцяють маленьким дітям, щоби не боялися. І Ліїн лише кивнула.

Адже насправді можна бути впевненою тільки в одному: на острови Хребет Дракона не з'являться ті самі демони. Тут занадто багато вогненних магів і, незважаючи на рівновагу, що остаточно змістилася після смерті Малена, демонам тут просто ніде прослизнути у світ.

***

Принц Ромул, хто б там, що не думав про нього, не був задоволений смертю імператора і своєю спадщиною. Звичайно, не настільки, щоб взяти, відмовитися і піти займатися погодною магією, або намагатися озеленяти якийсь кам'янистий острівець. Але він був недостатньо дурний, щоб стрибати від радості. А ще знав кілька таємниць, які бажання радіти вбивали геть-чисто. І в першу чергу він думав зовсім не про те, як всі тепер перед ним стрибатимуть, намагаючись щось вислужити, не про бали з красунями і не про полювання зі здобиччю.

Принц Ромул думав, як тепер вижити. Тому що він, на відміну від Юміла Велівери, його чудової мами та іншої не менш чудової компанії, нічого не встиг. Був упевнений, що імператор на впертості ще поживе, а він узяв і помер, наче на зло.

— І що тепер робити? — спитав, дивлячись на стіну і погладжуючи кінчиками пальців вінець, який завтра покладуть йому на голову, перетворивши з принца на імператора. Зовсім простий вінець, чотири переплетені смуги срібла, що попарно розходяться над чолом, і великий зірчастий рубін, схожий на яйце дивовижного птаха, вставлений між ними. І ніяких тобі надлишковостей. Чи мода тоді, коли цей вінець створювали, була настільки нехитра, чи ювеліри настільки невмілі.

— Дізнатися точно, — прошелестіло зі стіни. — Недарма та жінка так швидко втекла. І одруження її сина напевно підлаштовано, щоб було куди тікати. І, зауваж, втекли вони досить далеко від столиці. І всі місця для втечі, серед яких вибирали, були з того боку. Я тобі казала, недарма це. Отже, я, напевно, права. А ви всі неучі, які не пам'ятають історію імператорського дому.

Принц зітхнув, клацнув нігтем по вінцю, помилувався зіркою, що живе в глибині рубіну, і тільки тоді кивнув.

Так, краще спочатку дізнатись точно, а вже потім будувати плани. Тому що найпростіше рішення, що напрошується, в цьому випадку може виявитися не кращим.

Вінець Ромул загорнув у шовк і сховав у скриньку. На вівтар богам рівноваги насипав принесених із собою, пофарбованих у різні кольори пшеничних зерен. Не те, щоб він вірив у силу цього ритуалу, але так було спокійніше та звичніше. А вдача допомагає зовсім не сміливим. Допомагає вона обережним.

А вночі, коли палац спав, принц тихо вийшов зі своєї кімнати і похмурим привидом, не ховаючись, кудись пішов. За ним одразу попленталася пара стражників, довела його до непримітних сходів, що спускалися прямо до печери-усипальниці, і слухняно завмерла на відстані, коли принц жестом показав, що хоче підійти до запечатаного входу на самоті. А потім стражники заснули від невагомого доторку жіночої руки.

Ромул, простеживши за тим, як стражники безшумно осідають, похитав головою і почав чекати, рахуючи удари серця. І навіть не здригнувся, коли перед ним з'явилася примарна жінка, простоволоса, в дивному вбранні і дуже гарна.

— Як шкода, що ти не маг, — ледь чутно прошелестіла вона. — Але, з іншого боку, добре, що не маг. За магом стежили б уважніше, особливо він.

«Він» у її вустах прозвучала як вишукана лайка.

Принц зітхнув, а привид підійшла до запечатаної печери, трохи постояла, поклавши долоню на камінь, і похитала головою.

— Жодного захисту та заборони, — пробурчала несхвально. — Не один ти хочеш з ним поговорити. Інакше спробували б хоч якось перешкодити.

Похитавши головою, вона доторкнулася до печаток, і вони під її долонькою потекли, ніби були з воску. Камінь, що закривав вхід, який зазвичай зрушували за допомогою потаємного важеля, що знаходиться десь у глибинах скелі, впливаючи на нього ключем-амулетом, примарна жінка просто відштовхнула вбік і зайшла до усипальниці.