Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Ретельне вивчення траси — суттєва перевага, яка дозволила мені втриматися на позиціях під час участі в першому моєму шоудауні. А ще я тоді добряче напружилася й вивчила манеру керування всіх своїх суперників, усі їхні слабкі та сильні сторони. Я пропрацьовувала стратегію, щоб знати, коли краще максимально задати старт, а коли — швидко фінішувати, навіть якщо цілу дистанцію йшла не першою. 

Зараз я, звісно, цього не робила всього. І, сподіваюся, не пошкодую про це пізніше. 

Затим я натягла футболку й джинси, взула стоптані конверси (у них було так класно натискати на педалі!) й десь о пів на шосту знову була біля Лукасового гаража на розі поряд з бараками поруч з портом — величезним хабом на Східному Узбережжі. Міллі блиснув під променями призахідного солоного, як і все в Новому Атлантисі, сонця. Лукас пішов, але лишив мені записку іспанською на куцому клаптику паперу, і я пообіцяла собі прочитати її перед стартом. 

Коли я виїхала з гаража, плавно ведучи машину, що, наче вгодований звір, приємно гуркотіла, усередині ніби кулька роздулася, наповнюючи мене легкістю повітря. Усе вмить зайняло свої природні місця, усе стало чітким і зрозумілим, а інше відійшло кудись назад. Захват пульсував у венах і виходив разом з гарячим подихом з легень. 

Звернувши в промисловий район, мало заселений людьми, я прикусила губу: гарний захід сонця, розплавлена лава, що розтеклася круглим куполом неба. Усе, як казав Лукас, коли пророкував процес розмазання мізків на Набережній. Дорога стелилася рівна й пряма, розганяйся, якщо хочеться. Збоку полотном простелився океан, наче скатертина на столі. Невисокі хвилі, пінячись, розбивалися, не доповзаючи до берега. 

— Down the West Coast, they got the sayin’ «If you’re not drinkin’, then you’re not playin’». 

Я вкінець розслабилася. Зі мною був лише рівний гул машини, швидкість, рівна хода. І нічого більше. 

Усе розбилося на сухі гострі уламки скла, коли я завбачила попереду купу машин, які виблискували у світлі прожекторів різних кольорів, людей, що тулилися до перегородок, та рівну лінію старту трохи далі. Глядачі — те, що додавало перегонам певної смакової насиченості. Хоча їм заборонено було (дуже смішно слухати про заборони на нелегальних гонках) перелазити через огородження, проте ніхто й ніколи на це не зважав. Тому ми з друзяками зазвичай від’їжджали якомога далі від їхніх масних та цупких пальців. 

Заїхавши вперед, я зупинилася серед своїх — першої трійки й майже незмінних учасників вуличних перегонів. Вони ж, завбачивши мене, розступилися й замахали руками. А Тата — хоч вона минулоріч стала четвертою, але однаково влізла в нашу тісну компанію, — узагалі ледь не підскакувала. Шлунок ніби стиснуло чиєюсь рукою. До вух долинули гул, скрип, крики та сміх, стукання музики десь іздалеку. Я сиділа й кілька хвилин навіть не рухалася, затим глянула на сидіння поряд, де лежав шолом, щоб я не розбила собі голови, і записка від Лукаса.  

«Buena suerte, mi corazón. Не забувай про те, ким ти є. А особливо про те, що робить тебе щасливою. П’ять доларів уже поставив на твою перемогу». 

Я замружила очі й вийшла з машини. У ніздрі відразу вдарив запах диму й бензину, уся какофонія звуків стисла голову, ніби вся химерність світу вилізла на цю дорогу біля Набережної. Світло змагалося з наповзаючими тінями, розмиваючи їх різними кольорами. 

— Вів’єн! — Тата підскочила й повисла в мене на шиї. Її чорнющі очі світилися непідробним щастям і задоволенням. 

— Якщо ти її зараз задушиш, вона буде снитися тобі в кошмарах кожен день, що й тумбочкою не відмахаєшся, — буркнув з усмішкою Кенджі й сам штурхнув мене в плече. — Гей, привіт, Вогнику, як ся маєш? 

Я кілька секунд просто кліпала, намагаючись звикнути до диму, що наповз в очі. 

— Вогник тобі в приватні повідомлення стара бабця надішле, а Віві — ціле полум’я, — Ірван відчепив від моєї шиї руки Тати й сам обійняв іззаду. Я всміхнулася й глянула на друга через плече, схилившись до нього. Ірван посідав друге місце після мене. — Полум’я це класно, коротко й потужно, ніт? Від Віві навіть пахне димом та вигорілим асфальтом. 

— Твоє підлабузництво не дасть тобі фори під час заїзду, Рвані Штанці, — всміхнулась я, торкаючись його зціплених рук.  

— Та чого! Я вже на поличці місце розчистив для трофею. 

— Матимеш, куди поставити кілька книжок. Не завадять. 

Тата розсміялася, а я роззирнулася, прикидаючи кількість цьогорічних учасників. Біля Ільяса, який реєстрував гонщиків, була достойна черга. 

— Нам цьогоріч знову не треба реєструватися? — перепитала я, кидаючи погляд на Кенджі. Той закотив очі. 

— Ти ще піди привітайся, відрекомендуйся, хто ти й звідки… 

— Сприйму це як тверде й непорушне «ні». 

Хоч усе хилилося до вечора, ставало гарячіше, запах бензину та шкіри в’їдався в мене, проте мені було легко. На нас поглядали постійно, особливо ті, кого я бачила вперше, але то й не дивно: ми стояли віддаль, наче окрема республіка, розслаблено правлячи теревені. Особливо впивалися очима в мене — у вискочку з передмістя. Їх не цікавила я, певно, їх цікавив мій п'єдестал. Щонайменше так мені підказували Кенджі з Ірваном, а вони в шоудауні на кілька років довше, аніж я. І майже завжди в першій трійці. Але, думаю, з погляду, який я віддавала їм у відповідь, було зрозуміло: ним я не збираюся ділитися, не збираюся сунутися, не збираюся з нього сходити. 

Хай сунуться всі інші. 

Мене час від часу долали спогади про те, як я два роки тому приповзла до старту й познайомилася з Татою. Тоді мій п’єдестал займали інші. Тата у той день красиво сперлася на капот своєї червоної субару й рукою, наче флюгером, указала на дорогу, по якій якраз наближалося кілька машин. Здається, три. Коли я повернула голову, вона привстала й схилилася до мого вуха. По спині пройшов холодок чи то від дивного відчуття, чи то від її голосу, чи то від вітру, що зненацька подув з океану.