Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Це теж не за тою адресою, — розсміявся Льоха. — То хай тато вирішує! Звідки мені знати, що там в нього зберігається в швейцарському банку чи в Америці?

Продавець зміряв Льоху оцінювальним поглядом, із сумнівом стенув плечима й знову заглибився в книжку.

— Агов, — озвався до нього Миха, — а де та Попівка?

— Метро «Драниця», а там спитаєте.

Хлопці заквапились по Андріївському узвозу вниз, до найближчої станції метро. Дорогою зупинялися ще коло двох яток, де продавалися ордени, але марно.

Попівкою виявився старий спортивний майданчик, обгороджений високим парканом з металевої сітки. Вздовж паркану сиділи продавці: хто на складаних ослінчиках, хто просто на розстелених газетах. Перед ними було дбайливо викладено старовинні фотоапарати, фотооб’єктиви, відзнаки та нагороди різних країн і часів, антикварні книжки — себто все, що можна колекціонувати, продавати, купувати чи обмінювати. Вздовж шерег продавців походжали покупці, уважно приглядаючись до товару. Хлопці й собі посунули вздовж шереги. На орден Леніна наштовхнулися майже одразу.

— Можна подивитись? — спитав Льоха.

— А навіщо? — продавець підозріло оглянув усю трійцю.

Підозрілість можна було зрозуміти. Орден коштує чимало, а в хлопців ноги прудкі. В разі чого хіба наздоженеш!

— Я тут за татовим дорученням, — знову вдався до своєї легенди Льоха. — Шукаю орден з номером, меншим від тисячі. Перемовини щодо купівлі проводитиме батько.

— Меншим від тисячі, кажеш? Твій батько мусить бути відомий колекціонер. Як твоє прізвище? — колекціонер пильно розглядав Льоху.

Льоха, не вагаючись ані миті, назвав своє прізвище, і це врятувало ситуацію. Продавець йому повірив.

— Ремесло? Не чув про такого.

— Як?! — вельми природно здивувався Льоха. — Ви не чули про мого батька? Та ви знаєте, яка в нього колекція?

Про аукціон Сотбіс і рахунок у швейцарському банку цього разу Льоха обачливо вирішив не брехати.

— Ну… тоді спробуйте спитати в Мідяного. Ось він сидить, люльку палить. Може, він підкаже, де такий орден можна розшукати.

Зачувши Льохове запитання, Мідяний витягнув люльку з рота.

— Вам поталанило. Щойно двійко голомозих мені такий орден пропонували, години зо дві тому. Навіть номер мобіли залишили. — Мідяний поплескав по кишені жакета.

— Дайте номер, будь ласка, — попросив Льоха враз захриплим голосом.

Миха звузив очі, а Рудик нервово потер долоні.

— О, як сполохалися, — посміхнувся Мідяний. — Сто баксів.

— Що сто баксів? — не зрозумів Льоха.

— Юначе, я торгую орденами й інформацією. Коли не буду брати за це гроші, то миттю збанкрутую, вилечу в трубу, зрозуміло? Ти хочеш мати

номер? Плати! Не хочеш — гуляй собі, — Мідяний знову запхав люльку до рота, затягнувся й випустив клуб диму.

— Гаразд, — погодився Льоха. — Тоді дайте мені свій номер, мій батько з вами зв’яжеться. Бо в мене звідки сто баксів? А татусь, певно, заплатить! Ви лише подзвоніть тим голомозим, аби вони орден іншим не продали.

Мідяний знизав плечима.

— Нема проблем, скажу.

Тоді здобув аркушик та олівець, на коліні карлючкуватими цифрами записав свій номер і простягнув Льосі.

— А як вас звуть?

— Митяш. Усі колекціонери мене так кличуть. — І він знову затягнувся люлькою, просякуючи повітря довкола смердючим тютюновим димом.

Льоха ретельно сховав папірець з номером у кишеню, й уся трійця квапливо попростувала до метро.

— Є! — бурхливо радів Льоха дорогою додому. — Не вірю я в такі збіги! В нас зник орден із рідкісним номером, а на зльоті саме такий з’явився! То стовідсотково він!

— Можливо, телефончик капітану міліцейському віддамо? — спитав Рудик.

— Навіть думати про це облиш! — Миха враз зупинився, наче наштовхнувся на стіну. — А коли грабіжники втямлять, що телефонує міліціонер? Скажуть — вибачайте, пожартували. Нема в нас аніякого ордена. Може таке статися?

— Будь-що може статися, — погодився Льоха. — Ліпше, звісно, не ризикувати.

— А гроші де візьмемо? — цілком слушно запитав Рудик. — Сто баксів! То ж не копійки!

— В мене вдома трохи є. На новий комп збираю, — озвався Миха.

— В мене так само дещо нашкрябається… Але віддавати гроші тому жмикруту Митяшеві?! Та мене жаба задушить на смерть. — Льоха навіть очі примружив і трусонув головою, наче скидаючи уявну жабу.

— Хоча в мого тата банківського рахунку в Швейцарії нема, і на аукціоні Сотбіс він не гендлював, але якусь копійчину я також знайду, — фиркнув Рудик.

— Так, а конкретно в кого скільки? Разом вісімдесят п’ять баксів, порахував Миха. — Може, вмовимо того скнару на менші гроші?

Бонасьє сиділа за козлячим столиком. Вона бовтала ногами й міркувала собі:

— Хай собі Льоха працює ногами, а я працюватиму головою. От звідки злодії довідались про ордени? Ось у чому полягає питання. Коли ордени вкрали учні школи, в когось мусять з’явитися гроші. Хтось щось купуватиме. А якщо ні, не учні? Отже, хтось зі школи цим злодюжкам про ті ордени розповів? А за ту послугу ті харцизяки мали б поділитися з ним грошима. Що купуватиме хлопчисько у першу чергу? Комп’ютер, мобільник… Спінінг з вудками, їм же усім дай тільки порибалити… Он, навіть тато — і той через вихідний на річку їздить. Коли б він з грошима, які витрачає, щоб порибалити, сходив на базар, ми б рибу цілісінький місяць їли. А коли дівчисько? Зрозуміла річ — той таки мобільник або вбрання-вдяганки. Сукенки, спідниці, перстеники-камінчики… Тобто, треба пильнувати, чи в когось раптом не з’являться обнови. Ет, шкода, нема брехучого детектора. То спитав би кожного, грабував чи не грабував. А на детекторі відповідь: бреше! Ось тут його хап за в’язи! А без детектора — спробуй знайди!

Повз столик простував Льохин однокласник Костя на прізвисько Пудель Артемон.

— От, наприклад, Артемон здатен розповісти про ордени? — і далі міркувала Настя. — Мабуть, здатен. Він страждає через те, що не має ні компа, ні мобільника. Отже, в нього є тойво… як там… — вона замислилася, забувши слово, яке лише вчора чула в кіно, — а… мотив!

— Привіт, Артемоне! — Бонасьє помахала Кості рукою. — Як справи?

Артемон гордовито попростував далі, ніби й не чув, що Настя з ним привіталася.

— Яка неввічливість… — пробурмотіла Бонасьє йому наздогін.

Одразу за Артемоном двором пройшов Миколка Гасисвітло.

— А от Гасисвітло міг би викрасти з музею ордени? — роздумувала Бонасьє. — Комп’ютера в нього нема, мобілки також… А кілька днів тому він щось патякав про цифровий фотик… Ні, Гасисвітло, мабуть, не здатен на