Читати книгу - "Ковдра для болотяника , Анна Дячук"

— Звичайно думки такі були, але як і куди? Гірше бути з’їденим рибами, ніж спокутувати провину. Мені ще трохи залишилося, я відчуваю це або просто переконую себе.

— Як знаєш, а я б спробувала.

— Ти спочатку подумай, чому болотяний тебе не відпускає, а вже потім втікай. Це не наш світ і ми тут лише гості, як і на суші.

— Він сказав, що я мушу згадати, як мені добре чи погано було під час життя у бідності. Принаймні я так зрозуміла його слова.

— То що ж було хорошого у твоєму дитинстві? Краще зупинитися на приємному, — великі соми притягнули ще ні звідки купу водоростів, щоб не забували потреби плести ковдру для володаря тутешніх вод.

Світозар і Кіра взялися до роботи.

— Приємного теж було багато. Найрідніша бабуся ще була живою — це одне з того, що наповнює серце теплом. Вона мене багато навчила. Аромат осені й стиглих яблук, її погладжування мене по голівці, обійми. Ніжний аромат тіла й літнє куканя зозулі. Бабуся говорила, що це зозуля нам роки відраховує. А ще у нас на старій яблуні росли гігантські й смачні яблука і жили сови зі своїми малими дітлахами. Ще бабуся навчила мене цілувати й не боятися жаб. Я в дитинстві жабок дуже любила. Піонії біля хати, аромат тільки скошеної зеленої трави, а потім — сіна. Цікаві розмови про її рідних людей, за якими вона так сумувала, як я зараз за нею сумую, — мабуть, якби Кіра була зараз не у воді, то обличчя було б мокре від сліз. — Шкода, що бабуся так зарано пішла. Так швидко все трапилося, що ми просто не встигли усвідомити, що її більше немає з нами.

Хлопець не наважився перервати монолог, лише погладив по плечі у знак підтримки.

— Після того, як вона пішла усе почало руйнуватися. Хатина зубожіла, почала валитися. Дерева в саду потрухлявіли й усі посохли, уже й не родять майже. Сад обріс бур'янами. Подвір'я занепало. Тепер там панує тільки спустошеність. Тому я не люблю повертатися у рідне село, бо там мене очікує самотність і пустка моєї душі. Так ніби відломили шматочок мене самої, — заходиться схлипування дівчина, перебирає в руках коричневу рослинність.

— Мені шкода, що все так відбувається. Але ми мусимо змиритися, що є лише гостями у цьому світі. Хтось іде, а хтось приходить. Такий закон існування. Головне, що ти розумієш ціну своїм спогадам і пам’яті. Допоки ми пам’ятаємо, доти наші рідні з нами, — по-своєму заспокоює Кіру.

— Так, ти правий. Бабуня — це мій янгол охоронець, дякую їй за це, — уже жвавіше взялася за роботу плетіння.

Ні звідки виглянула велика волохата постать та суне на них.

— Встань, це болотяний іде, — тихцем мовив та виструнчився парубок.

Кіра теж покірно піднялася із камінця, на якому уже відчувала себе більш-менш комфортно.

— Ви сплели мені ковдру. Тепер можете бути вільні, — пролунав грубий злий голос.

— Як сплели? Як можемо бути вільні? — Світозар не вірить власним вухам.

— Я сказав вільні, значить вільні. Ви зрозуміли свою провину обоє, тому я відпускаю вас. Дівчино, пам'ятай! Жодне багатство не може бути цінніше твоїх спогадів. А ти, Світозаре, роби добро, бо погані помисли, можуть призводити до ще гірших наслідків, — звернувся до ув’язнених.

— Дякуємо... — ледь чутно прошепотіла Кіра.

— Звільніть їх та викиньте на берег! — наказав господар болота й пішов у сіру темряву своїх володінь. Водночас рослинність звільнила тіла, а великі дві рибини, які мають людський зріст, оповили своїми вусами хлопця і дівчину та рвонулися у гору. Уже за якихось секунд із десять Кіра та Світозар бовтаються у воді, хапаючи ротом повітря, гребуть до берега.

— Я не можу! Втомилася! — вигукує дівчина. Ледь перебирає кінцівками.

— Тримайся, я зараз! — Світозар підплив до Кіри якомога ближче. — Ми не повинні потонути насправді. Тримайся! Берег уже близько, — допомагає пливти.

Все ж доклавши чимало зусиль ці двоє дісталися берега. Виповзли та захекано відпочивають на траві.

— Ой, людоньки, що ж це таке! — почули поряд голос жіночки Люсі. — Діду Юхиме! Діду Юхиме! Там таке! — замість того щоб допомогти, кинулася в інший бік бігти.

Уже за декілька хвилин над парочкою з’юрмилося ледь не все село.

Світозар і Кіра не відводять один від одного стомлених очей. Байдуже на все, що коїться довкола.

— Та це ж та дівчина, що зникла тиждень назад, — почувся голос із натовпу.

— А це твій Світозар, Люсю, тільки такий молодий, — доповнив другий чоловічий голос.

— Десять років... Цілих десять років минулося як він втонув, — селяни шепочуться між собою.

Жіночку, наймення Люся, як обухом по голові вдарено, іде геть від озера.

— Діду Юхиме, допоможіть їм, — пролунав ще якийсь голос.

— Не хвилюйтеся, панове. Усе зроблю. Вони самі собі уже допомогли. Беріть їх і до мене у хату несіть, лікувати травами буду, — дідок почимчикував до свого обійстя, а четверо дужих чоловіків понесли Світозара і Кіру в хату до діда. Над озером здійнялася пара, так ніби вона хоче заговорити із хмарами, але чи зможе? Це уже зовсім інше питання.