Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Марієтта увійшла до своїх покоїв, трохи нервуючи. Вона відчувала, як після всієї події серце все ще калатало. Продививши у темряву, вона завмерла. На одному із крісел сидів Ігвард, виглядаючи спокійним, але його погляд був важким і зосередженим. Він відразу підняв очі, як тільки вона увійшла, і його брови злегка зійшлися до центру. «Марієтто», — сказав він спокійно. Дівчина розгублено зупинилася, почуваючись трохи наляканою. Вона швидко вдихнула, намагаючись зібратися. «Братику, я... я не хотіла тебе хвилювати», — почала вона виправдовуватися, опустивши очі. «Я просто хотіла трохи прогулятися містом, побути серед людей, відчути свободу... І затрималась» — пояснила дівчина. Ігвард підняв руку, зупиняючи її пояснення. «Не хвилюйся, я ж не наший батько, я тебе розумію, Марієтто. Але я за тебе все одно хвилююсь. Тому будь обережною» — спокійним голосом пояснив хлопець. Дівчина підняла голову, дивлячись на нього сумними очима. «Добре!» — вона промовила після короткої паузи. Ігвард підвівся з крісла і підійшов до неї. «Ну… а тепер ходімо вечеряти. Я хочу, щоб ти нам із Томасом розповіла про свою прогулянку і про те, що ти побачила цікавого в місті» — весело промовив він. Дівчина полегшено зітхнула й усміхнулася трохи ширше. «Ну ходімо!» — відповіла вона, слідуючи за братом до великої їдальні.

       У величній їдальні замку панувала тиха атмосфера. На довгому столі стояли великі срібні підноси з апетитними стравами: запечена качка з яблуками, ароматний овочевий рагу, коровай свіжоспеченого хліба і чаші з виноградом та іншими фруктами. свічки на канделябрах м'яко освітлювали кімнату теплим світлом. Мартін непомітно наповнював келихи вином, поки Гвен поповнювала різні тарілки. Ігвард, Томас і Марієтта сиділи поруч один з одним. Томас, як завжди, намагався привернути увагу до себе веселими історіями. «Марієтто, ти повинна була побачити, як сьогодні один із новачків упустив меч прямо на власну ногу! Це було щось!» — сміючись розповів він. Марієтта злегка усміхнулася, але її думки ще блукали десь далеко. Ігвард, відчувши її настрій, звернувся до неї: «Ну, Марієтто, а тепер розповідай, як пройшла твоя прогулянка? Що ти побачила цікавого?». Дівчина, трохи завагавшись, відповіла: «Я бачила багато цікавого. Люди були такі привітні... Ну, майже всі. А ще, я побувала біля собору. Там було дуже спокійно». Томас буркнув: «Не цікаво!». Марієтта трохи почервоніла. Ігвард подивився в сторону брата. «Томасе» — попередливо промовив він. А потім знову глянув на сестру. «Мені подобається, що ти знаходиш щось гарне навіть у простих речах, але наступного разу обов’язково повідомляй мене, коли затримуєшся» — сказав він. Вона кивнула, витримуючи його погляд, і спробувала змінити тему: «А як ваш день?». Томас із захопленням почав розповідати про нові вправи. «Не цікаво» — повторила Марієтта слова брата. Мартін посміхнувся, а Ігвард промовив: «Марієтто!». Дівчина подивилась на братів. «Як він, так і я» — відповіла вона. У кімнаті настала тиша, лише був чутний легкий сміх Мартіна «Добре, Томасе, вибач. Мені цікаво» — після тиші сказала дівчина. Молодший брат далі почав розповідати ще різні дитячі історії, а інші слухали його видумки, іноді усміхаючись від його жвавості. Вечеря проходила у теплій і дружній атмосфері, і навіть тягар подій дня здавався менш важким. Коли всі вже були ситі, Ігвард підвівся і оголосив: «Гаразд, я думаю, нам час відпочити. Завтра нас чекає ще багато справ». Всі розійшлись по своїм кімнатам, лише слуги залишились прибирати.

       Коли двері зачинилися за королівськими родичами, Мартін і Гвен почали збирати зі столу посуд. Атмосфера була розслаблена, і обидва слуги нарешті могли трохи поговорити без зайвого напруження. «Здається, принц як завжди, ще дитина» — задумливо сказав Мартін, беручи один із келихів. «І не кажи», — відповіла Гвен, піднімаючи тарілку. «До речі, чому його слуга сьогодні теж не було?» — обережно почав він, кинувши погляд на Гвен. «Я теж помітила. Уже вкотре за цей тиждень? Вдруге? Що з ним, ти не знаєш?» — запитала вона. Хлопець трохи помовчав, задумливо зітхнувши. «Я про нього зовсім ні чого не знаю. Лише знаю, що йому шістнадцять років, тобто на рік молодший за нас» — пояснив Мартін «Думаєш, щось трапилось?» — спокійно поцікавилась Гвен. Мартін поклав келих на піднос і знизав плечима. «Можливо» — відповів хлопець піднімаючи тарілки. Дівчина зупинилась і подивилась на Мартіна. «Що ти хочеш цим сказати?» — запитала вона, примруживши очі.  «Та нічого особливого. Просто він ледащо. Постійно десь зникає, виглядає так, ніби працює», — сказав він, намагаючись звучати байдужим.  «А тобі не здається дивним, що Томас ніби й знає про поведінку Піта, але нічого не робить?» — тихо запитала Дівчина, зупиняючись на мить із келихом у руках.  «Томас? Він, як завжди, думає, що це не його справа. Або, що гірше, чекає, поки хтось інший все владнає. Або щось інше… не знаю!» — відповів хлопець. «А раптом це не просто його байдужість? Може, він щось приховує? — прошепотіла вона, нахилившись ближче. «Я пропоную скоріше працювати,  а то ми і так уже довго» — буркнув Мартін собі під носа. «Як скажеш» — тихо відповіла дівчина, почувши його слова. Вже через декілька хвилин робота була закінчена, тому вони пішли відпочивати. Мартін жив у свого дядька лікаря у замку, а Гвен жила у Нижньому місті. Їй було не страшно повертатися що вечора, так як після роботи дівчину супроводжував загін стражі.