Читати книгу - "Вода, павутина"

— Та. Куди ти… з цим?

— Вам ліпше не знати.

Йому знадобилося трохи більше часу, щоб зійти вниз. Ноша не була для нього важкою, але він був неповоротким носієм. Вийшов тим же шляхом, через гараж, тоді підійшов до відчиненого багажника, кришка якого, наче величезна ширма, закривала задню шибу автомобіля. В автівці ніхто не поворухнувся. Полегшено видихнувши, він кинув тіло в багажник, наче кидає стерв'ятину у вириту могилу. Важко гупнуло. Автомобіль лише трішки труснуло. Це був міцний незугарний автомобіль.

Кришка багажника зреагувала на наказ, зачинилися нечутно, так, як про це кажуть реклами.

Чоловік за допомогою пульта зачинив двері гаража, врівноваженими кроками дійшов до передніх дверцят автомобіля, сів на місце водія, прив'язався, повернув ключа і завів двигуна. Не обернувся ані на заднє сидіння, де хтось скрутився клубком, ані на оточений лісом будинок, який поволі зникав у дзеркалі заднього огляду.

23 хвилини потому:

— Чого ти їдеш до школи?

— Стули писка.

* * *

Людей на зупинці поменшало, часові інтервали між прибуттям трамваїв стали довшими, і хлопчик уже, щиро кажучи, нудився. Уже не був певен, чого чекає. Точно не трамвая. Став на край тротуару, нахилив голову, витягнув шию і побачив міський годинник, який на всі чотири сторони світу показував 21-шу годину і 58 хвилин. Секунди нічого для нього не означали. Час було повертатися додому. Але якомога повільніше, якомога повільніше… Щоб не прийти зарано. Натягнув каптура, тому на боки нічого не бачив і міг дивитися або просто, або собі під ноги. Навіть якщо він натрапить на когось зі знайомих, той його точно такого замаскованого не впізнає. Так йому здавалося.

Він рушив до вулиці Нехайської, у протилежному від трамвайного напрямку, залишаючи позаду хворовите світло вітрини аптеки на трамвайній зупинці біля самого Трешнєвського ринку. Пройшов повз похмуре жерло, яке хтось давно назвав вулицею, вулицею Маглайською, проминув будинки, що тягнулися до Добойської вулиці і пройшов упритул до стін будівель, які закінчувалися біля входу на спортивні майданчики Трешнєвської гімназії. Зупинився. Ще зачекає. Ще трошки. Він аж ніяк не може прийти зарано. Хай його чекає, от хай його чекає…

Уночі вся територія навколо школи виглядала по-іншому, навіть будівля була не особливо схожою сама на себе, і він поглянув на неї зі щирою ворожістю. Стояв поруч з огорожею спортивного майданчика, біля останнього будинку, опершись рюкзаком на стіну. Опустивши погляд, побачив і зрозумів, що стоїть у калюжі, і лише тоді відчув, що його кросівки промокли, і ступні промерзли до кісток. Показав язика власній дурості; вирішив пошукати якесь сухе місце. Шар болота вкривав тротуар, і єдине, що здавалося не таким мокрим, були клаптики розірваних плакатів, здертих зі щита будівлі, на яку він оперся. Один плакат, практично цілий, виглядав не так огидно, і хлопчик перемістився на ту більш-менш суху підстилку, хоча там, де він лежав, уже починався відразливий морок. Ще раз перевірив, чи стоїть на сухому. Активно зашаркав кросівкою, на яку наліпилося болото. Масний наліт з кросівки залишив цікавий слід на плакаті, і він посміхнувся. Побачив, що стоїть на радісній купці людей, настрій яких перейшов і на нього, тому він вирішив зробити фотокартку ще більш життєрадісною. Світла було мало, але достатньо для малювання по світлій основі. Залишками болота на кросівці він самовіддано намалював усім вуса, потім ретельно зачорнив їм кожен другий зуб, а обличчю якогось підхожого музиканта домалював Астеріксову шапочку із крильцями. Щиро кажучи, крильця на шапочці більше були схожі на волохаті роги, але це неважливо… Вийшло так чудово, що він пошкодував, що плакат з його художніми доповненнями не висить на помітному місці. Поглянув на стіну і побачив на ній два чистих плакати, два незаплямлених обличчя без веселого товариства, два гладких і рум’яних обличчя без зморшок, які відкрили низку можливостей для домальовування. Хоча щит висів досить низько, він ніяк не міг дотягнутися до нього кросівкою, тому поглядом пошукав щось, чим зможе набрати болота і відкоригувати обличчя на плакатах. Роззирнувся. Помітив кусок якогось дерева, каменю, чи що це було, зігнувся і дійшов висновку, що ним буде добре розмальовувати. Пристойний камінь. Загріб ним болото і взявся до роботи. Обличчю в окулярах зачорнив одне скельце, домалював пов’язку через чоло, добре йому зачорнив зуба. Радісний, трошки відійшов, щоб поглянути на новий вигляд плаката; завтра вранці перехожі матимуть на що поглянути. Потім перейшов до рішучого обличчя без окулярів і вирішив йому зачорнити очі. Чоловік перетворився на сліпця, тупого геловінського гарбуза. Те, що він намалював, було таким гарним… Чудовий витвір. Він голосно засміявся, і його сміх перекрив шум чогось, що наближалося. Чого він вчасно не почув.

Завмер. Як можна було не почути? Забавився… Дурень. Автівка із вимкненими фарами вже подолала бордюр, від якого тягнеться проїжджа доріжка до школи. Перелякався. Знав, що розмальовування плакатів заборонене, знав також і те, що періодичні поліцейські патрулі їздять повільно, з приглушеними фарами, і єдине, що встиг зробити — кинути заболочений камінь і заскочити за будинок. Його завважили? Мусили завважити. А може, ні? Фари в автівці були погашені, для тих, хто в ній, він був у темноті… Він притиснувся до стіни. І навіть не думав ворушитися. Тоді автомобіль зупинився. Нічого не відбувалося. Можливо, його справді не