Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Ніка

Коли остання калюжа на підлозі зникла, я полегшено видихнула.

– Все. Завершили.

Іван викинув ганчірку у відро, потім сперся плечем на стіну й склав руки на грудях.

– Тепер можна офіційно дізнатися, як це сталося?

Я сіла на диван і зашарілася.

– Ну-у… Я просто хотіла перевірити, як працює пральна машина.

– І що, перевірила?

– Тепер точно знаю, що шланг треба було закрутити міцніше.

Іван хитнув головою.

– А взагалі, чому переїхала? – його голос звучав без особливої цікавості, ніби він просто заповнював паузу, але в очах читалося інше.

Я розслабилася на спинці дивана.

– Хотілося змін. Новий район, нова квартира…

– Новий сусід.

Я скосила на нього погляд.

– А ти завжди такий спостережливий?

– Такий вже талант, – він нахилив голову набік. – А що з твоїм попереднім місцем?

Я опустила погляд на руки.

– Там багато спогадів.

Його брови ледь помітно смикнулися.

– Поганих?

– І таких теж.

Настала коротка пауза.

Я не хотіла говорити про минуле. І не знала, чи хочу, щоб він питав далі.

Та він нічого не сказав.

Просто стояв, дивлячись на мене, а потім різко кивнув.

– Окей. Ти допомогла з прибиранням, я це ціную. Але якщо твоя пральна ще щось витворить, телефонуй мені, перш ніж я знову піду на роботу по коліна у воді.

– Ти ж не залишив мій номер.

Він дістав телефон із кишені й підняв брову.

– Записуй.

Я взяла телефон, відзначаючи про себе, що його голос звучав зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому. Менше іронії, більше… тепла?

– Гаразд, дякую.

– Відпрацюєш ще.

Я підняла погляд.

– Що?

Його губи смикнулися.

– Я ж кажу: відпрацюєш. Я не такий добрий, як здається.

О, Ніко, здається, це був лише початок.

Іван

Квартира нарешті була сухою.

Відра, швабри, ганчірки – все стояло в кутку. Тиша.

Я сперся плечем на стіну, схрестив руки на грудях і подивився на неї.

– Тепер можна офіційно дізнатися, як це сталося?

Вона важко зітхнула й опустилася на мій диван, ніби тільки що врятувала ціле місто.

– Ну-у… Я просто хотіла перевірити, як працює пральна машина.

– І що, перевірила?

– Тепер точно знаю, що шланг треба було закрутити міцніше.

Я скептично хитнув головою.

– Новенька техніка чи руки криві?

Вона примружила очі.

– Якби я не відчувала провини, то за такі слова обов’язково щось би розбила в тебе ще раз.

Я усміхнувся.

– Сподіваюся, в тебе немає бойових навичок?

– На жаль, лише медичні.

– Ага, значить, спочатку калічиш, потім лікуєш?

Ніка піджала губи, але я бачив, що вона намагається не засміятися.

Цікава. Незвична.

Я не звик до таких сусідок.

– А взагалі, чому переїхала? – запитав я, не надто розраховуючи на відповідь.

– Хотілося змін. Новий район, нова квартира…

– Новий сусід.

Вона хитро зиркнула на мене.

– А ти завжди такий спостережливий?

– Такий вже талант.

Я не тиснув. Просто спостерігав.

Коли вона сказала, що в попередньому місці було багато спогадів, я помітив, як змінилося її обличчя.

– Поганих? – запитав м’якше.

– І таких теж.

Я кивнув.

Не моє діло.

Вона не хотіла говорити – не треба.

Але щось у ній змусило мене сказати більше, ніж зазвичай.

– Окей. Ти допомогла з прибиранням, я це ціную. Але якщо твоя пральна ще щось витворить, телефонуй мені, перш ніж я знову піду на роботу по коліна у воді.

Вона підняла брову.

– Ти ж не залишив мій номер.

Я дістав телефон із кишені.

– Записуй.

Вона взяла телефон і почала вводити номер.

Виглядала зосередженою, трохи задумливою.

Я подивився на її руки, які тримали телефон.

На неслухняне кучеряве пасмо, що вибилося з-під резинки.

На її губи, які вона прикусила, думаючи про щось своє.

І раптом зловив себе на думці, що забагато дивлюся.

Я поправив положення спини й коротко кинув:

– Відпрацюєш ще.

Вона підняла голову.

– Що?

– Я ж кажу: відпрацюєш. Я не такий добрий, як здається.

Вона примружилася, ніби роздумувала, що я маю на увазі.

Я посміхнувся і пройшов повз неї до кухні, залишаючи її з думками.

Щось мені підказувало: ця історія тільки починається.