Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Розділ 3

  — Сурогатною мамою??? Це що, та жінка, яка народжує дітей за гроші? Носить під серцем дев'ять місяців, відчуває кожен поштовх, рахує дні до першої зустрічі, а потім просто передає свою дитину, частинку себе, в чужі руки? І це нормально? Просто тому, що їй заплатять? І все? Всі щасливі? А як же материнський інстинкт? Ви думаєте, що його можна вимкнути, наче лампочку?

— Лідо, ти все накрутила, наплутала та перебільшила! — перебиває мене Дем’ян, різко махнувши рукою. Його голос стає глухим, але кожне слово — наче камінь у груди. — Кому потрібні твої зітхання чи обурення? Наша планета не бочка з медом, і життя — це не казка, зрозуміла? Я хочу сина! Спадкоємця! Ти розумієш, що це означає?

Його щелепа зводиться, а жовна, здається, зараз проріжуть шкіру. Він майже кричить, але я вже не чую слів. У голові дзвенить лише одне: "Мені байдуже". Йому байдуже. Байдуже до мене, до моїх почуттів, до моїх страхів. Байдуже, що він тільки що вдерся в моє життя з цією бездушною, цинічною пропозицією.

— Перебільшила? — повторюю його слова, стискаючи кулаки. Відчуваю, як усередині піднімається хвиля люті. Вона тисне, наче розпечене залізо, і я більше не можу мовчати. — Я ще не все сказала!

Я підходжу ближче, стаю навпроти нього, дивлюся прямо в очі. Але там нічого. Порожнеча. Холодна, бездонна порожнеча, яка пробирає до кісток.

— Ти думаєш, що можна просто взяти і вирішити це питання грошима? Що ти купиш материнське серце, як новий автомобіль? Що жінка, яка носить під серцем дитину, просто викреслить це з памяті, як стару розписку? А я? Ти хоч уявляєш, що я зараз відчуваю?

— Лідо, досить! — його голос звучить жорстко, але в ньому більше втоми, ніж сили. — Не драматизуй. Це всього лише бізнес. Бізнес, розумієш?

— Бізнес?! — мої слова майже зрізають повітря, настільки вони різкі. — Для тебе це бізнес, а для когось — життя. Я не зможу дивитися в дзеркало після цього, Дем’яне!

Я роблю крок назад, бо відчуваю, як накочують сльози. Але я не можу дозволити собі плакати. Не зараз. Якщо я зламаюся, він виграє.

— Ти розумієш, що ти робиш? Ти перетворюєш мене на когось, ким я ніколи не хотіла бути! І я більше не знаю, хто ти...

Він мовчить. Його погляд ковзає кудись убік, а я відчуваю, як під ногами провалюється ґрунт. Ця розмова змінює все. Якщо ми підемо далі, то вже ніколи не зможемо повернутися назад.

Я боюся. Боюся, що після цієї ночі ми з татом залишимося без роботи. Що Арський викине нас обох за ворота. Але ще більше я боюся того, що я вже не впізнаю чоловіка, який стоїть переді мною. Мені страшно, що я закохалася у нього. 

— Сядь та уважно мене послухай. — Його голос стає різкішим, а тон наказовим. Він робить крок вперед, і я, майже несвідомо, відступаю назад, поки не впираюся в диван. Сідаю, акуратно кладу руки на коліна, намагаючись приховати, як сильно вони тремтять.

Його слова, його постава — усе говорить про те, що він прийшов сюди не для дискусії. І все ж, десь глибоко в мені з’являється крихта співчуття. Чому? Напевно, тому, що я бачу: він сам на межі.

— Ти перша, з ким я збираюся обговорювати нашу з Еліною проблему, — каже Дем’ян, голос його трохи м’якшає. — А це значить, що я впевнений, що можу тобі довіряти.

Він видихає, ніби звільняючись від важкості, яку ніс із собою довго. Його погляд зустрічається з моїм, і я, хоч як би цього не хотіла, опускаю очі. Здається, я перегнула палицю зі своєю реакцією. Але ж як інакше реагувати на таке?

Для нього це — чергова угода, черговий план, який потрібно виконати. Для мене ж — це щось більше, щось, що ламає звичні уявлення про людяність, про материнство, про кохання. Як я можу кохати цього чоловіка, у якого замість серця камінь, а замість душі — холоднокровний розрахунок?

— Лідо, я все бачу. — Його слова, мов ніж. — І не потрібно мене перебивати чи різко засуджувати.

Я підіймаю голову, дивлюся на нього. Він стоїть переді мною, міцний і непохитний, наче статуя, але в його очах щось змінюється. Глибоко, майже невловимо.

— Ти знаєш, як сильно я кохаю Еліну. У нас ідеальні стосунки, ми щасливі разом. Але... до повного щастя нам не вистачає лише одного. Сина.

Він замовкає, і я помічаю, як важко йому дається кожне слово.

— Еліна не може завагітніти. Вона безплідна.

Це слово — «безплідна» — лунає у кімнаті, наче постріл.

— Як ми не намагалися, усе марно. Ми довго оббивали пороги клінік, витрачали гроші, надії, сльози... Але кожного разу ми отримували лише співчуття. У нас більше немає шансів. Немає надії. Тому я тут.

Дем’ян шумно видихає, ніби щойно виніс на світ усе, що так довго тримав у собі. Я розумію, як важко йому дається ця розмова. Але я також відчуваю, як у мені піднімається хвиля обурення, замішана з жалем.

— Мені боляче за вас, але...

— Тихо! — різким помахом руки він змушує мене замовкнути.

У його очах знову холод.

— Невже ти не розумієш? Я завжди бачив у тобі ту, хто здатна зрозуміти більше, ніж інші. Ти здавалася мені відданою, чуйною, всерозуміючою. Я помилився, Лідо?

Його слова застряють у мене в горлі, немов кістка. Чи дійсно я настільки жорстока, що не можу зрозуміти його біль? Чи, можливо, він просто використовує моє співчуття як інструмент для досягнення своїх цілей?

Я опускаю голову, намагаючись знайти відповідь. Але всередині — лише порожнеча.

— Гаразд, Дем’яне, я розумію ваше бажання. Але чому саме я маю стати інкубатором для вашої дитини? — мій голос звучить твердо, хоча всередині все стискається від напруги. — Є багато жінок, які, можливо, погодяться. У мене своє життя, і...

— Нічого і нікого, окрім тата, у тебе немає. — Його слова різкі, мов лезо, і я відчуваю, як воно проходить крізь мене. — Думаєш, я не помічаю? Ти практично не виходиш із дому. У тебе немає близьких друзів чи родичів. У тебе навіть хлопця немає.