Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Шпиталь, Олексій Михайлович Волков 📚 - Українською

Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шпиталь" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 107
Перейти на сторінку:
зрозумів Гайда. — Цікава логіка.

— Загалом звичайна для нашої ментальності, — розвів руками Валігура. — Своя сорочка нашому брату українцю завжди ближча до тіла.

— І що робити?

— А що будете робити? — не зрозумів слідчий. — Висновок судмедексперта, я так зрозумів, збігається з вашими діагнозами. Працюйте спокійно. Докучатимуть, звичайно, але що поробиш…

— Докучатимуть?! — похитав головою Гайда, — це слабо сказано. Роботу паралізують. Купа паперів, запитів, комісій… Це ж неможливо.

— А жити в неможливих умовах — це також наша ментальність, — сумно промовив слідчий, чухаючи голову.

М’яке і водночас потужне гудіння літака за інших обставин могло б заколисати. Не той випадок. Збудження відчувалося в усьому. Невідомість лякала.

— С-слава тобі Господи…

Відчувалося, що у сусіда поряд настрій зовсім інший.

— Так, схоже, летимо, — стримано згодився Вадим.

— Летимо! Не те слово! Я вже не сподівався, чесно. Гадав, узагалі ніколи.

— Ну… В мене така медсестра була, Валя, — підтримуючи розмову, поділився Лужний, — також не вірила. А тепер… Давно вже «там» своя. Хоч і не за фахом. Але назад не хотіла б.

— Стоп… ти що — лікар? — здивувався сусід. — То будемо знайомі. Олег Стихар. Взагалі-то окуліст.

— Вадим… — вони потиснули руки. — У минулому житті був хірургом. Поки не прийшов пеемсдец.

— Такого мату ще не чув, — не зрозумів той. — Як-як?

— А це не мат, — пояснив Лужний. — Пе-ем-с-де-ц. Центр первинної медико-санітарної допомоги, основний елемент медичної реформи. Тільки буква «це» мала би бути на початку, а вона у кінці, як і належить, тому що… справді тепер пеемсдец усім.

— Класно, — засміявся Стихар. — Не чув, їй-Богу. Та годі вже рипіти! Тобі не однаково, що там тепер буде? Життя продовжується. Слухай, а у тебе в Штатах є хтось, чи на голому місці збираєшся?

— На голому, — зітхнув Вадим. — Я тепер взагалі на голому. Кажу тобі — то було минуле життя. Усе з нуля. А що за книжка? «Привиди безіменного замку»… Я на детективах помішаний. Можна?

— Бери, — простяг той. — У Нью-Йорку віддаси. Побачимось же напевно?

По тісній кімнаті з нескінченними книжковими полицями вправно їхав інвалідний візок. Діставшись столу з комп’ютером, Журбенко торкнувся клавіш.

— Ось так, Ігорку, не я це вигадав. Серйозні люди. До того ж, не наші.

— Ну, Юрію Васильовичу, — пошкріб голову Цекало. — Відчуваю, своїми аргументами ви нас доконаєте. Костогриз зі свого боку, а ви зі свого.

— Справа добровільна, — розвів руками інвалід. — А ви б якось так, без фанатизму, спокійно. Тихше їдеш — далі будеш. Ти ж розумієш, якщо шпиталь на два дні без води залишається, — що йому робити? Я б теж лютував.

— Та цю трубу ще за царя Гороха закладали! Їй сто років, не менше. Ми взагалі її не чіпали. Якби не рвонуло, він би й не знав про наші справи.

— Не має значення, — відрізав Журбенко. — За будь-яких обставин треба якомога менше метушні та звуку. А у вас уже, бачу, якийсь психоз почався. Нетерпець. Наче у дешевому романі. Не будьте як діти, гаразд? Я ж просив — по-серйозному. Або без мене.

— По-серйозному, — упевнено відповів Ігор.

— Давайте, серйозні, кому чай кому кава, — дружина Журбенка поставила на стіл печиво.

— Дякую.

— Ось поглянь, — продовжував інвалід. — Оце з праць Мак-Брайна, а оце з Хофмана. Ось карта, складена одним, а ось — іншим. Порівняй. Практично те саме. Особливо стосовно східного напрямку. А Хофман та Мак-Брайн одне в одного не списували — гарантія. Вони розходяться в усьому, починаючи від значення ордену тамплієрів у світовій історії. В усьому, крім цього. Розумієш? І обидва посилаються на серйозних археологів. А ось монастирі, які будували тамплієри за межами Франції у східному напрямку. Ось цей — наш, нижньороздольський. Поза сумнівом.

— А ще десь пошукати? — припустив Цекало. — Не по істориках, а хоча б по тих самих археологах?

— Пошукаємо, — пообіцяв Журбенко. — В інтернеті цього вистачає. А тепер дивися сюди. Це вже моя карта. Сам склав. Тут дані про всі знахідки скарбів тамплієрів. То про «сорок возів» згадується у восьми випадках. У восьми випадках археологи вважають, що знайдене — це те, що вивозили храмівники у 1308 році, коли Філіп IV, висловлюючись сучасною мовою, наїхав на них. Зауваж — тамплієри намагалися вивезти скарби до віддаленіших монастирів. Ті, де потім щось знаходили, розташовані на значній відстані від Франції. Бачиш по карті?

— Можливо… — згодився Ігор.

— А наш у цьому ряду взагалі останній. Далі храмівники ніколи не бували. Далі — Русь.

— Сорок мінус вісім — тридцять два, — бурмотів під ніс Цекало.

— Та багато, багато ще залишилося, — засміявся Журбенко. — Тобі вистачить.

— Я не про те, — знітився Ігор. — Припускаю імовірність, що один з возів справді тут.

— Імовірність велика, — запевнив той. — Монастир, про який ідеться, якщо він справді «наш», заклав наближений магістра Гійом де Шалон, коли вирушав у хрестовий похід. І це також достовірно. Він же ж так само брав участь у вивезенні скарбів із Тампля. Про це є як у Хофмана, так і в Мак-Брайна. Скажи, куди ще йому везти золото, як не у власноруч закладений монастир, де знає кожен закуток підземелля?

— Невже це справді можливо? — замріяно вимовив Ігор. — Я от думаю іноді — ми хворих оглядаємо, оперуємо, всяку маячню пишемо, на горіхи отримуємо… А у цей час під нами, десь глибоко-глибоко… Але ж усе перекопано, і не один раз. За стільки століть хто тільки не шукав!

— Це тому, що висловлюючись знову-таки по-сучасному, лохи шукали. Отакі як ви з Ромком.

Ніч огорнула будинок, та їм не в голові були як пізня пора, так і завтрашній напружений день. У вікні будинку колишнього анестезіолога ще довго світилось.

— Як почуваєтесь? — запитав Дольний, увійшовши до палати, де на секондхендовому ліжку лежала віп-персона.

— Нормально, — сухо відповів Замрига, відклавши газету.

— Я до того, що ніч насувається. Може, що потрібно?

— Усе гаразд. Де туалет, знаю. Смердить трохи, щоправда, і тісно у ньому. Чи ви хочете, щоб я на судно ходив?

«Заким ви не з’явилися, не смерділо», — подумав Дольний.

— Для вас навіть справжню, ще радянську «утку» можемо знайти, — пожартувала Оксана. — По теперішніх часах дуже великий дефіцит.

— Ні, дякую, — невдоволено відповів мер. — Усе гаразд.

— Ну, ночуйте.

Вони пішли до ординаторської, де Оксана дала волю роздратуванню.

— Ще те цабе, — згодився Дольний. — Щуряка чистопородний. І не розуміє, що якби справжнім був його інфаркт, то їй-Богу мало б значення, тягнути цю тушу п’ять хвилин сходами, чи за секунду підняти на ліфті. А ліфт двадцять років не працює. І бабла на ремонт він не виділить, поки справжнього інфаркту не дочекається. Скільки ми його триматимемо?

1 ... 4 5 6 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"