Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Наступні кілька днів минули спокійно. Аліна почала знаходити свій ритм. Вдень вона займалась побутом: прибирала, готувала прості страви, намагалася розібрати свої речі, які ще досі стояли в коробках. З ноутбуком проводила час у кав’ярні на розі — там був добрий вай-фай і тиха музика. Іноді вона намагалася шукати роботу або натхнення для чогось нового, але більшість часу просто вчилась бути тут.

У маленькому супермаркеті біля дому її вже почали впізнавати. Касирка з легкими веснянками щоразу усміхалась їй, навіть якщо Аліна могла відповісти простими реченнями — цього було досить, щоби серце трохи зігрілось.

Надворі поволі хололо. Осінь усе глибше входила в місто. Листя падало густо, покривало тротуари. Вона почала гуляти частіше — не з потреби, а щоб просто побути серед дерев і неба.

Іноді вона думала про сусіда. Не часто. Просто зрідка ловила себе на тому, що вмикає лампу в коридорі — так, ніби хтось може постукати. Або дивилась у вікно, коли чула дитячий сміх у дворі. Але не більше.

Одного ранку, коли вона винесла сміття, почула знайомий голос на сходах. Хлопчик гомонів щось про динозавра, тато йому відповідав, і обоє поспішали кудись. Вони пробігли повз, швидко махнули їй рукою, і хлопчик усміхнувся з-під теплої шапки:

— Hello again!

— Привіт, — відповіла Аліна, і в ту ж мить зрозуміла, що всміхається щиро.

Того вечора вона заварила чай з лимоном, сіла біля вікна й подумала: Все ще самотньо. Але вже не страшно.