Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Отже, нічого, — спокійно сказала Клер, тримаючи в руках кухоль. — Жодного сліду, жодного звуку. Лише кров у траві?

— Так, — кивнув Вайлд. — І сварка. Слем вибухнув.

— Весь шлях піджартовував з Івара, — додав Хвітсерк. — А потім, коли знайшли сліди… сказав, що то просто полювання хижаків. І поїхав. Мовляв, не хоче витрачати час на дитячі байки.

— Він… пішов сам? — уточнила Клер, її погляд напружився.

— Так, — підтвердив Помак. — Ми бачили, як він сів на коня й поскакав. Швидко. Думали, що вже повернувся раніше за нас.

— Але він не повернувся.

Тиша.

Усі переглянулись. Клер відставила кухоль, повільно підвелася, плащ тихо шелестів по землі.

— Вже темно. Він мав бути тут дві години тому.

— Може, просто вирішив усамітнитись? — припустив Вайлд. — Цілий день бурлив, як діжка з квасом. Переспиться — зранку прийде з опухлою пикою й скаже, що просто заснув біля річки.

— Або в кущах, — спробував пожартувати Хвітсерк, але в голосі не було сміху.

— Слем не з тих, хто уникає табору, — тихо сказав Кацифер. — Він би прийшов. Навіть злим.

— Ми нічого не чули з півночі, — додав один зі стражів, підійшовши до кола. — Ні тупоту, ні сигналу.

— Отже так, — Клер перевела погляд на Івара. — Вранці ми надішлемо людей на пошуки. Не вночі. У темряві ліс сам вирішує, хто чужий. А доти…

Вона оглянула всіх.

— Ми чекаємо. І віримо, що він просто… злий. І скоро з’явиться з байкою, як ловив ведмедя за вуха.

— Або як ведмідь — його, — пробурмотів Помак.

Сміх був слабким, нервовим. Невпевненим.

Багаття потріскувало. Винесли бочку з пивом. Хтось розлив у кухлі. Вайлет і Гелен принесли хліб і в’ялене м’ясо. Клер сіла поруч із Дрім, наливаючи собі трохи.

— За спокійну ніч, — мовила вона.

— І за тих, хто повернеться, — додав Вайлд.

Кухлі дзвінко зіткнулися.

Вони пили, сиділи біля багаття, перемовлялись. Сміх повернувся — ненадовго. Але десь глибоко, за плечима кожного, причаїлось відчуття: щось не так.

Коли кухлі спорожніли, вогонь догорів до жару, а небо стало чорним — вони, один за одним, розійшлись по домівках. Хтось мовчки, хтось — обійнявшись, хтось, обернувшись на північ.

А Слем Лансар усе ще не повернувся.

З першими променями сонця в таборі Рібел уже лунали кроки, голоси й ляскання по боках коней. Клер віддала наказ — розділити пошукову експедицію на кілька менших груп і прочесати околиці: від північної стежки до гирла річки, що огинає Чорний Ліс.

Десятки очей вдивлялися в землю, десятки вух ловили кожен шурхіт. Але був один, хто не став у стрій.

— Ти не йдеш? — спитала Клер, побачивши, як Івар готує вудки та невеликий кошик до походу верхи.

Він не піднімав очей. Обличчя спокійне, але в голосі — криця:

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо я туди повернусь — я знову це почую. І знову ніхто не повірить. А я втомився боротись із тінню, яку бачу лише я.

— Це не в твоєму дусі, Івар.

— А що в моєму дусі, Клер? Битись, доки не залишиться подиху? А потім слухати, як мій страх стає чужим анекдотом?

Вона мовчки дивилась на нього.

— Я піду ловити рибу. Там — тиша. Там немає людей. І... можливо, там я знайду хоч якусь відповідь.

Він сів у сідло й, не озираючись, виїхав з воріт табору, залишивши за спиною хмурі обличчя.

Тим часом пошукові групи вирушали одна за одною.

Хвітсерк ішов разом із Вайлдом і Вайлет. Вони рухались правим флангом, уздовж лісової межі, де починалися поля.

— Думаєш, він усе ж просто пішов? — запитала Вайлет, поправляючи лук за спиною.

— Слем? — усміхнувся Хвітсерк. — Він швидше побився б з усіма одразу, ніж пішов мовчки.

— Може, це просто… дурна випадковість? Збився зі шляху, кінь підвернув ногу, сам упав…

— Слем не той, хто падає. І не той, хто мовчить, якщо в біді, — додав Вайлд. — Я був із ним у західному поході. Навіть поранений, він співав, щоб усі знали — він ще живий.

— Отже, його змусили мовчати, — прошепотіла Вайлет. — Не він сам.

Троє на мить замовкли.

У іншій групі, біля схилу пагорбів, ішли Помак, Кацифер і двоє молодих воїнів.

— Знаєте, — почав один з молодих, — коли я був хлопчиськом, дід казав, що Чорний Ліс забирає тих, хто надто гордий. Ніби сам ліс вирішує, хто гідний повернутись, а хто — ні.

— Дурниці, — буркнув Кацифер. — Ліс — це дерева й тіні. Не більше.

— А от і ні, — заперечив Помак. — Ліс — це пам’ять. Він пам’ятає тих, хто в ньому кричав. Хто помирав. Він не живий, але він — не порожній.

— Тоді, — сказав інший молодий, — може, він просто… забрав Слема?

— Або дав йому те, що він шукав, — сухо мовив Помак. — Бій, у якому його нарешті ніхто не переб’є.

Тим часом біля річки Івар сидів наодинці, опустивши вудку у воду. Сонце тільки торкнулося поверхні, повітря було свіже, повне туману та співу птахів. Але думки його були темніші.

— І якщо він не повернеться… — прошепотів він. — Хто буде наступним?

Він знав: тінь усе ще тут. І досі спостерігає.

Але зараз… він просто чекав, коли щось клюне.