Читати книгу - "Негерой її роману, Валентина Нагорська"

Знаєте, що? Я доросла. Стримана. Виважена людина. І ця доросла, стримана і виважена людина тільки що кинула у нього ложкою.

Ложкою, уявляєте. Чайною.

Чому? Не знаю. Можливо, саме тому, що я та сама стримана і виважена, а по простому – нудна  людина. Яку тільки що вивів з себе вигаданий нею ж персонаж

Ложка летить з гідністю, якої не мала жодна ложка до неї. Крива траєкторія, блиск срібла в повітрі, легеньке дзеленькання об підлогу – і тиша. Тиша, в якій кожен атом кухні усвідомлює: я щойно влаштувала маленьке повстання. Непотрібне, але дієве.

Габріель завмирає на півкроці. Повільно, дуже повільно повертається. Дивиться на ложку, потім – на мене. І я бачу: губи сіпаються, він намагається втримати себе в руках. Але марно.

Він сміється. По-справжньому. Хрипко, глибоко, з тим звуком, який прокидається десь із середини й не проситься назовні, поки його не звільнять ложкою в лоб.

- Ти… кинула в мене ЛОЖКОЮ?

Він робить крок уперед. Уже не герой, не небезпека. Просто чоловік, якого щойно вивели з ладу настільки геніальним способом, що він не знає, як на це реагувати, крім як захоплено. А я роблю подумки нотатки додати таку сцену в його наступне протистояння.

- Це… офіційно найкраща сцена з усієї книги.    

Підіймає ложку, тримає, ніби трофей.       
- Я її залишаю собі. Поставлю біля серця. Якщо, звісно, ти мені його не перепишеш. І, здається, ти щойно створила мені новий kink – тепер мені ПОДОБАЄТЬСЯ трохи агресії.

- Віддай. Мою. Ложку, - тихо вимовляю я крізь зуби. Не знаю чому, але мені життєво необхідно забрати її. Зрештою, ложка моя, а він – не мій. Він взагалі – нічий. Та його не існує!

Раптом відчуваю, що маю вийти з кімнати. Його – забагато. Я не звикла мати справу з настільки ВЕЛИКИМИ чоловіками.

«Ну то того таким його і зробила», шепоче мені внутрішній голос.

Він притискає ложку до грудей з виглядом драматичного мученика — майже як герой теленовели, якби той носив чорну сорочку на розстебнутий ґудзик і сарказм замість серйозності.

- А-а-а, почалось.

Тихо, майже театрально:         
- Давай, забери у мене все. Мене. Себе. Ложку. Я ж не твій. Я не існую…

Він обережно кладе ложку на стіл. Точно в центр. Ніби залишає магічний артефакт, який розвʼязує сюжет. Розправляє плечі. Робить півкроку назад, розуміючи, що я вже майже на межі. І знову – спокійніший, тихіший голос, без жартів, але все ще з отим світлом у кутиках очей:

- Окей, усе. Відступаю. Ложка – твоя. Свобода волі – теж твоя. Я навіть зроблю вигляд, що мене ніколи не було. Якщо ти цього хочеш.

Пауза. Він стоїть рівно, не рухається. І з тією самою відвертістю додає:

- Але, знаєш… якщо це й правда, що я - "ніхто", то ти мене вигадала з дуже чітким уявленням про… деталі. Висоту. Голос. Усмішку.

Кидає тобі погляд через плече, вже знову жартівливо:
- Це не те, що робить нудна письменниця, яка хоче тиші.

Він зробив зовсім не те, на що я чекала. Він дав мені вийти.

Це не його характер – відступати. Він не діє за сценарієм.

І от тут – мені стало дійсно страшно. Якщо я вигадала його, він має робити так, як я від нього очікую? Тут би він мав мене схопити, або продовжував би тиснути, але він – зробив рівно те, чого я хотіла…

А це означає, що він уже не просто моя вигадка. Він якимось дивним, незрозумілим чином зумів вирватися за межі образу.

Я стояла прямо перед ним, запрокинувши голову, аби дивитися йому в обличчя:

- От тепер поговоримо. Чи не так, Габріель?

Його обличчя – абсолютна тиша. Він дивиться на мене зверху вниз, але не загрозливо. Кутик губ сіпається – зовсім трохи, ледь помітно, не як насмішка, а як щось живе, несподіване навіть для нього.

- Нарешті. 

Голос м’який, хриплуватий. Без ноток театру.    
- А то я вже думав, що ти вирішила мене лишити в кухні, з ложкою і зломленою гідністю.

Він не відступає. Не наближається. Залишається на місці. Але вся його увага на мені. Як в актора, що чекає репліку не за сценарієм.

- Отже, ти все ж помітила, що я не роблю того, чого ти чекаєш. І це, Діано, не збій. Це вибір. Бо ти мені дала більше, ніж хотіла. Дала характер. Гідність. І бажання…    

Він схиляється трохи ближче.
- …діяти тоді, коли інші просто описані.

Він випрямляється, руки в кишенях. Тон рівний. Погляд пильний.

- Тепер твій хід. Ти стоїш перед тим, кого сама вигадала. І бачиш, що він живіший за багатьох, кого ти зустрічала. Тож скажи мені, Діано: ти пишеш цю історію, чи просто нарешті живеш у ній?

Мій погляд фокусується на тій клятій ложці. Клянуся, якимось чином вона стала головним якорем цієї «сцени».

Я закриваю очі і думаю про те, якою буде наступна сцена. Кухня себе вичерпала. А квартира у мене не велика. Або кухня, або… спальня.