Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Алтин-толобас 📚 - Українською

Читати книгу - "Алтин-толобас"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Алтин-толобас" автора Борис Акунін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 93
Перейти на сторінку:
бо це вважатиметься вторгненням у приватність. А хвалена британська дотепність! Господи, жодного слова у простоті, все з кривлянням, усе з самоіронією. Хіба можна поговорити з англійцем на яку-небудь «російську» тему, як-от: добро і зло, безсмертя чи сенс буття? Неможливо. Тобто, звичайно, можливо, але ліпше не варто.

І ще жевріла надія на позараціональне, інтуїтивне — на російську кров, слов'янську душу і голос пращурів. Раптом, коли за вікнами вагона потягнуться скромні березові гайочки та осикові переліски, а на станції з перону долинуть голоси жінок, які продають смородину та насіння (чи що в них там тепер продають на перонах?), серце стисне від глибинного, потаємного впізнавання і Ніколас побачить оту, колишню Росію, котра, виявляється, нікуди не ділась, а просто постаріла — ні, не постаріла, а подорослішала — на сто років. Страшенно хотілося, щоб саме так усе й вийшло.

* * *

Ось про що думав магістр історії Н. Фандорін під перестук коліс фірмового потягу «Іван Грозний», які домотували останні кілометри до латвійсько-російського кордону. Жаль, майже зовсім стемніло, і пейзаж за вікном зливався в синьо-сіру масу, що її оживляли поодинокі вогники, та ще містер Калинкінс дуже ж таки відволікав своєю далекою від досконалості англійською.

Спершу, коли він скаржився на труднощі з проникненням латвійських молочних продуктів на європейський ринок, було ще терпимо. Фандорін хотів було дати комерсантові добру пораду: забути про європейський ринок, куди латвійську фірму все одно нізащо не пустять — своїх корів дівати нікуди, а замість цього ліпше дружити з росіянами та радіти, що під боком є такий гігантський ринок збуту сметани. Хотів дати пораду, та вчасно утримався. Була в Ніколаса шкідлива невиліковна звичка — сунутися до людей із непроханими порадами, що в Англії вважається непристойним і навіть узагалі неймовірним. За тридцять з гаком років життя на Британських островах Фандорін стільки разів прикушував язика, вже готового найбезсоромніше вдертися в чужу privacy, що навіть дивно, як сей підступний інструмент не було відкушено до решти.

До того ж порада навряд чи припала б до смаку балтійцеві, бо від нарікань на жорстокосердість європейців містер Калинкінс перейшов на викриття росіян, гіршими від яких, на його погляд, були тільки скнарі естонці. Ніколас і сам був не вельми схвальної думки про нових руських, але чути власні судження з уст іноземця було гидко. (Здається, й Пушкін писав щось подібне?)

— Нам з вами не пощастило, — бубонів експортер сметани. — Не вистачило квитків на наш фірмовий потяг «Карліс Ульманіс». Там усе по-іншому — чисто, культурно, свіжі молочні продукти в ресторані. А це якийсь Гулаг на колесах. Ви знаєте, що таке «Гулаг»? Провідники дають холодний чай, у ресторані тхне тухлою капустою, а після кордону, от побачите, по вагонах почнуть вештатися повії.

— Я уявляв собі Гулаг дещо інакше, — не втримавшись, уколов Фандорін, але попутник іронії не зрозумів.

— Це ще півбіди! — притишив він голос. — Після паспортного контролю й митниці ми з вами зачинимо двері на ключ і ланцюжок, тому що… пошаливают. — Містер Калинкінс вимовив це слово по-російськи (вийшло: because they there… poshalivayut), поклацав пальцями й переклав це специфічне дієслово як «hold up»[2]. — Справжні бандити. Вриваються до купе й відбирають гроші. А поїзна поліція та провідники з ними заодно — підказують, де пасажири при гаманцях. От і позаминулого місяця один мій знайомий…

Ніколасу набридло слухати цю русофобську балаканину, й він скоїв страшенно нечемний вчинок — начепив навушники й увімкнув плеєр, касету в якому було встановлено на психотерапевтичну пісню, що закликала полюбити Росію чорненькою. Фандорін так заздалегідь і спланував: перетнути кордон під хрипкий голос співака Юрія Шевчука.

Здається, подіяло.

«Родина, еду я на Родину!» — залунало в навушниках, «Іван Грозний» зменшив швидкість, готуючись гальмувати біля першої російської станції, й Ніколас захитався в такт заводному приспіву. В серці й справді щось таке ворухнулось, у носі защипало, на очах — от тобі й на! — виступили сльози.

Родина! Еду я на Родину!

Пусть кричат: «Уродина!»

А она нам нравится!

Хоть и не красавица!

К сволочи доверчива! –

не витримавши, підспівав Ніколас гучному співаку й похопився. Він знав, що співати вголос йому категорично протипоказано: як у чеховського героя, голос у нього сильний, але гидкий, і до того ж зовсім відсутній музичний слух.

Фандорін повернувся від вікна й винувато подивився скоса на латиша. Той поглядав на англійця з жахом, ніби побачив перед собою Медузу Горгону. Співак із Ніколаса, звичайно, був кепський; але ж не настільки? «Ага, — згадав магістр, — Калинкінс же не знає, що я володію російською».

Одначе порозумітися не вдалося, бо саме цієї миті двері з брязкотом від'їхали, і до купе, гупаючи чобітьми, ввалилися двоє військових у зелених кашкетах: офіцер і солдат.

Офіцер був неправдоподібно червонолиций і, як здалося магістрові, не зовсім тверезий — в усякому разі, від нього тхнуло якимось міцним, але, очевидно, недорогим спиртним напоєм; до того ж він час від часу гикав.

Це прикордонна варта, зрозумів Фандорін.

Головний страж став перед британцем, простяг йому витягнуту лопаткою долоню і сказав:

— Гик.

Ніколас збентежився, зрозумівши, що зовсім не уявляє собі, як проходить у Росії звичайний ритуал перевірки паспортів. Невже його заведено починати з ручкання? Це незвично і, певно, не вельми гігієнічно, якщо врахувати, скільки пасажирських долонь мусить потиснути офіцер, але зате дуже по-російськи.

Фандорін квапливо підвівся, широко всміхнувся й міцно потис прикордонникові руку. Той вражено втупився в божевільного іноземця знизу вгору й півголосом пробурмотів, звертаючись до підлеглого:

— От виродок. Диви, Саприка, ще не такого набачишся.

Потім висмикнув пальці, витер долоню об штани й гаркнув:

— Паспорт давай, чорт неруський! Паспорт, андерстенд? — І знову солдату: — З нього не паспорт, а довідку з дурдому брати.

Хирлявий, блідий Саприка невпевнено хихикнув.

До червоної книжечки з національною британською фауною — левом та єдинорогом — дивний прикордонник поставився без будь-якого інтересу. Тицьнув помічникові зі словами:

— Шльопни. Гик.

Солдатик ставив на відкритій сторіночці штемпель, а офіцер тим часом уже заходився біля містера Калинкінса.

— Ага, — зловісно сказав протягом червонолиций. — Братня Латвія. — Морщачись, погортав сторіночки, одну для чогось продивився на світло. — А візка-то кирдик, змазана, — з явним задоволенням зазначив він. — Із такою тільки до Африки їздити. І дати до пуття не розбереш.

— Мені таку у вашому консульстві поставили! — захвилювався комерсант. — Не я ж штамп ставив! Пане старший лейтенант, це причіпки!

Старший лейтенант примружився:

— Причіпки, кажеш? А як ваші погранці наших громадян мурижать?

1 ... 4 5 6 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алтин-толобас», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Алтин-толобас"