Читати книгу - "Смак життя, Юльчик"

«Іноді ремонт — це не просто фарба і будівельний пил, а справжня віра в себе, яка розквітає на нових стінах.»

Ранок розпочався з несподіваної тиші, що нависла над містом. Лія прокинулась раніше за будильник, її серце було наповнене хвилюванням і нетерпінням. Нарешті настав той день, коли її маленька кавʼярня «Горлиця» почала перетворюватися з мрії на реальність.

Взяла улюблений старий светр — той, що мама подарувала їй минулої зими — і взяла фарби, пензлики, рукавички й ганчірки. На кухні швидко випила чашку міцної кави з молоком, глибоко вдихнула, наче черпаючи сили, і вийшла на вулицю. Дощ то посилювався, то припинявся, немов природа не могла визначитися, чи варто допомогти, чи ні.

Прихід до приміщення завжди був особливим: запах вологи і пилу, який змішувався зі свіжим ароматом фарби, і тихий звук роботи — легкий стукіт молотка, шелест пензликів по стінах. Степан, сусід Ігоря, допомагав із ремонтом — він приходив вечорами після роботи, тримав руку на пульсі та намагався ділитися досвідом.

Коли Лія вперше увійшла в оновлене приміщення, їй захотілося затамувати подих. Стіни, які ще вчора були сірими і потерті, тепер сяяли у світло-персикових відтінках, що наповнювали кімнату теплом. Новий ламінат під ногами тихо похрускував — він ще не звик до кроків.

До неї завітала Соломія, найкраща подруга з дитинства, яка давно вірила у цей проєкт і готова була допомогти з усім.

— Ти вже уявляєш, як тут заварюватимеш каву? — запитала вона, беручи в руки валик із фарбою.

— Поки що уявляю, як фарба не змивається з рук, — усміхнулася Лія. — Але знаєш, це трохи страшно. Кожен мазок — наче відповідальність. Я ж не просто фарбую стіни, я вкладаю сюди частину себе.

Соломія кивнула і помовчала. Потім сказала:

— Мабуть, кожна мрія так починається. З фарби і тривоги. Але ти не сама, Ліє. Ми — команда.

Це було важливо — почути це. Не почуватися однією на роздоріжжі. Під час ремонту Лія усвідомила, що справжня робота — це не лише фізична праця, а й боротьба з сумнівами, страхами.

Пам’ятала, як кілька разів хотілося опустити руки, коли фарба потекла по стіні, або коли фарбувала по другому разу, бо перший шар не сховав плями. Але підтримка Соломії і віра батьків давали сили.

Вони говорили про життя, про мрії, про плани.

— Знаєш, іноді мені здається, що ця кавʼярня — це не просто бізнес, — сказала Лія одного вечора, витираючи руки рушником. — Це спосіб показати, що можна почати спочатку, навіть коли здається, що світ занадто великий і страшний.

Соломія усміхнулася і відповіла:

— Так. Це твоя маленька фортеця. Твоє місце сили. І я вірю, що сюди прийдуть ті, кому це потрібно.

Поступово приміщення оживало: на вікнах з’явилися гірлянди з маленьких лампочок, на полицях — перші декорації, та барна стійка стояла з дерева.

Одного вечора Лія сіла на стілець біля вікна, підняла чашку свіжозавареної кави — хоч і домашньої, але такої символічної — і дивилась на місто, що вмирало у вогнях вуличних ліхтарів.

— Можливо, це і є початок чогось справжнього, — прошепотіла вона сама собі. — Початок, який я давно чекала.

В серці з’явилась легкість і надія.