Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Вони лише кивнули, а я пішла до своєї кімнати. Хотілося просто побудити наодинці. Ні, я зовсім на них не ображалася. Але тепер мені треба це все усвідомити. Я не просто не їх рідна донька, я якась принцеса. Намагаючись пригадати які принцеси були втрачені, я лише ще більше заплуталася. Звичайно, мене ж не готували з дитинства до ролі майбутньої королеви.                                             

Розглядаючи себе в дзеркалі, я думала, як раніше не здогадалась? Я ж зовсім на них не подібна. Взяти хоча б до прикладу мої блакитні очі. Батько завжди казав, що яскравою особливістю Рейгазів були зелені очі, що завжди передавалися в дітей із покоління в покоління. А ще високий зріст. Поглянути на портрети родини, то всі завжди були високими. А я ж низька. Можна було б подумати, що я схожа на рід матері. Але ні, там теж все не так. Та я навіть подумати не могла, що і справді не рідна дитина. Вони оточували мене турботою та любов'ю все моє життя. І навіть, якщо по крові вони мені не рідні, вони мої батьки. І це не змінить нічого. Нехай я знайду свою справжню сім'ю, та ніколи не забуду про маму з татом. Але ж мені цікаво, хто ж я насправді. Огляд підвіски нічого не дасть, адже вона зі мною завжди. Крила ворона, що спліталися в якийсь хитромудрий знак. А ззаду ініціали - "А.Р.".Тому, я взяла скриньку і сіла з нею на ліжко. Вона була досить легкою, проте вселяла якийсь страх. Я ж спробувала її відкрити, та вона ніяк не піддавалася. Я вже намагалась по всякому, але нічого не виходило. Ну добре, в мене ще є час. І, можливо, в Академії стане все зрозуміліше. Там мені точно мають допомогти, адже знають все про королівські родини з усіх тридцяти п'яти світів.                                                                    

В мене є всього тиждень до навчання, а тому я не хочу даремно витрачати час на пусті образи. В першу чергу, я поговорила з батьками. Здається, вони видихнули, коли я сказала, що розумію, чому вони мені нічого не розповідали і зовсім не ображаюся. Це ж і справді було так, адже не розумно поводити себе наче дитина, особливо коли тобі вісімнадцять років. Мама з такої нагоди навіть спекла чудовий торт. Вдома так було добре. Але я задумалась, яка ж моя справжня родина? Та чи є в мене брати й сестри? Навіть якщо вони мене не приймуть, то я не дуже й засмучусь, адже в мене є справжній дім. А якщо я єдина дитина, то значить це, що я стану колись королевою? Ні, про це я навіть думати не хочу. Принаймні до початку навчання. Я ж уявлення не маю як це, керувати країною. З мене не виховували правительку. Тому це останній тиждень мого звичайного життя. І його треба провести так, аби потім не шкодувати...