Читати книгу - "Ліс, що ховає секрети , Віталій"

Для майора Дмитра Громова відрядження до Залісся було чимось із розряду професійної фантастики. Його спеціалізація – економічні злочини, шахрайство, розплутування хитромудрих схем у світі цифр і документів. Його стихія – скло, бетон і нервовий гул великого міста. Він був людиною аналізу, фактів та доказової бази, а не інтуїції чи... ну, тим, що йому натякнули, може бути в Заліссі.

– Там щось дивне, Дмитре, – сказав йому начальник управління, чоловік, який вірив лише у статистику. – Три (а може, вже чотири) зникнення за місяць у такому глухому місці. Місцевий дільничний каже, слідів немає. Взагалі. Там немає кому розібратися. Поїдь. Подивись. Може, це просто серійник, який вирішив тренуватися подалі від очей. А може... ну, розберешся».

Ось це «може... ну, розберешся» і не давало спокою. Дмитро Громов не любив невизначеність. Він любив, коли є мотив, знаряддя злочину, свідки. А не просто – людина була, і людини нема. Ніби її витерли гумкою.

Поїздка з Києва зайняла кілька годин. Спочатку звична траса, потім дороги ставали все гіршими, населені пункти – меншими й біднішими. А потім з'явився Він. Ліс. Спершу далекою синьою смугою на горизонті, потім – зеленою стіною, що підступала все ближче до дороги, ніби виштовхуючи її з власної території. Зрештою, дорога перетворилася на вузьку смужку асфальту, стиснуту з обох боків високими, щільними деревами. Сонце ледь пробивалося крізь крони. Повітря стало іншим – вологим, насиченим запахом хвої та прілого листя. І тиша. Не міська тиша, а якась... важка, повна невисловлених звуків.

Ось де Залісся. Карта показувала, що місто має бути ось-ось. Але замість нього – лише ця зелена стіна і відчуття, що ти їдеш у нікуди.

Нарешті, дерева трохи розступилися, і перед очима Громова з'явилося Залісся. З висоти своїх столичних поверхів, воно здавалося... крихітним. Кілька хат, розкиданих ніби випадково, сірі паркани, дорога, яка одразу переходила в ґрунтовку. Жодного натяку на центральну площу чи хоч якусь велич. Просто... поселення. Огорнуте Лісом.

Він повільно проїхав головною, якщо її можна так назвати, вулицею. Його службовий автомобіль, чистий і надто новий для цих місць, привертав увагу. Фіранки у вікнах ледь помітно ворушилися. Декілька людей, що сиділи на лавках, замовкли, побачивши його, і провели поглядом, сповненим суміші цікавості, підозри і... страху.

Страх. Він відчувався фізично. Не як у місті, де страх – це щось конкретне: пограбування, напад. Тут страх був розлитий у повітрі, він висів над будинками, ховався у тінях. Це був страх перед невідомим, перед тим, що не можна зрозуміти чи пояснити.

– Де тут у вас поліція? – запитав він у літнього чоловіка, який повільно йшов узбіччям. Чоловік зупинився, подивився на машину, потім на Громова. Його обличчя було змарнілим, очі неспокійними.

– Поліція... це у старому будинку сільради, – відповів він глухим голосом. – Наступний поворот ліворуч, там, де каштан. І швидко пішов далі, не чекаючи подяки.

Старий будинок сільради виглядав так, ніби він бачив Першу світову війну, а потім про нього забули. Облуплені стіни, порожній майданчик перед ним. З дверей, що були відчинені, пахло цигарковим димом і... чимось затхлим.

Дмитро Громов зайшов. Усередині було ще більш убого. Кілька кімнат, дерев’яна підлога, що скрипіла. У єдиному кабінеті сидів чоловік за столом, заваленим паперами, і курив. Це і був, мабуть, дільничний Петро Петрович.

Чоловік підвів голову. Його очі, втомлені, але якісь... знаючи, оцінили Громова за секунду: костюм, манера триматися, навіть вираз обличчя – все говорило: чужинець, зі столиці, приїхав у командировку.

– Майор Громов. З Управління, – представився Дмитро, намагаючись звучати офіційно, але без зарозумілості.

Петро Петрович повільно загасив цигарку в консервній банці, що слугувала попільничкою. Підвівся. Він був міцний, нижчий за Громова, з обличчям, на якому час і ця робота залишили глибокі сліди.

– Петро Петрович. Дільничий. Проходьте, майоре. Або... як вас там. Сідайте, якщо знайдете куди, – він кивнув на стілець, на якому лежала купа тек.

Громов прибрав теки на підлогу і сів. Кабінет був прокурений настільки, що повітря, здавалося, можна було різати ножем. На стіні – стара карта району, де ліс був просто великою зеленою плямою.

– Дякую, що приїхали, – сказав Петро Петрович без особливої радості в голосі. Скоріше, з приреченістю. – Начальство таки прислало когось. А я думав, забули.

"Ситуація серйозна, Петре Петровичу, – почав Громов. – Три... чи вже чотири зникнення? Він вирішив уточнити відразу.

– Троє. Поки що троє, – похмуро відповів дільничний. – Василь, Галина, Микола. За місяць. Останній зник тиждень тому. Як ви дзвонили.

– Розкажіть детальніше, – Громов дістав блокнот і ручку. Його професійний режим увімкнувся. Факти. Подробиці.

Петро Петрович почав розповідати. Спершу про Василя – ну, місцевий... любив випити. Громов слухав, ставив уточнюючі запитання – де бачили востаннє, чи шукали, які версії.

– Версії? Та немає версій", – відмахнувся Петро Петрович. – Загубився, напився, заснув... Спершу так думали. А потім....

Він перейшов до Галини. Описав її – тиха, порядна. Як знайшли велосипед. Як шукали. І знову – нічого. Взагалі нічого. Ніби розчинилась.