Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Вранці офіс прокинувся з легким похміллям. Кава лилася рікою, хтось шепотом згадував незграбні танці Марини з відділу реклами, а хтось — мовчки переварював погляди, що стали трохи... довшими, ніж мали б бути.

Анастасія прийшла раніше за всіх. Очі прикриті сонцезахисними окулярами, на вустах — легка посмішка. Вона все ще чула його голос, відчувала тепло руки, коли він провів її до таксі після того напівтанцю. Її бос. Її ворог. Її…

— Пані Анастасіє, — глузливо пролунав позаду знайомий баритон. — Сподіваюся, вчорашній вечір не затьмарив вам розум?

Вона повільно обернулась, знімаючи окуляри.

— А вам, пане Владиславе, часто сняться ваші практикантки?

На мить він зупинився. Очі — ті самі холодні, глибокі, як ніч після бурі — ніби зависли на її губах. Потім він лише кивнув.

— Ви будете сьогодні у кабінеті до третьої. В мене для вас нове завдання. Важливе.

— А якщо я не встигну?

— Встигнете. Ви ж не з тих, хто здається.

Анастасія лише кивнула, та в голові гули тисячі думок. Його погляд змінився. Він більше не був просто босом. У ньому з’явилась тріщина. І крізь неї, здається, пробивалося щось людське. Можливо — навіть почуття.

Анастасія щойно увімкнула комп’ютер і зробила ковток кави, як її оточили три знайомі фігури — Анабель, Ася і Лілія. Подруги, співробітниці, союзниці в цьому офісному фронті.

— Ну? — Анабель схрестила руки. — Кажи, що це було вчора?

— Ти про танець? — Анастасія зробила вигляд, що не розуміє, але на щоках вже розлився рум’янець.

— Танцювати з Владом — це… це вже не просто «перчинка», це ціла баночка з чилі! — захихотіла Ася. — Я думала, він тільки з цифрами танцює.

Лілія підсіла ближче, голос її став м’якшим:

— Слухай, він на тебе дивився так, ніби навколо нікого не було. І коли він тебе до таксі проводив… Я бачила. Він стояв і дивився, поки ти не зникла за поворотом.

Анастасія намагалася не здавати емоцій, але всередині все пульсувало. Вона пригадала його теплу долоню, мовчазну турботу, той погляд — не начальника, а… чоловіка?

— Та годі вам. Це просто корпоратив. Він був ввічливим. Це ж його обов’язок — тримати образ і не виглядати чудовиськом. — Вона знизала плечима.

Анабель прискіпливо глянула:

— А ти не вперше від нього очей відводиш. І не тому, що боїшся — тому, що не хочеш, щоб він побачив усе, що в тебе в очах.

— Я? — Настя випустила легкий смішок. — У моїх очах лише бажання отримати підвищення.

— А в його — бажання побачити тебе знову на танцполі, — кинула Лілія.

Раптом двері в головному коридорі клацнули. Владислав ішов повз, тримаючи в руках планшет, але на мить зупинився. Його очі зустрілися з Настиними. Він кивнув. Ледь помітно. Тихо. Але цей кивок сказав більше, ніж тисяча слів.

— От і все, — шепнула Анабель. — Гра почалась.

Анастасія постукала у двері.
— Заходьте, — пролунав знайомий голос.

Вона ввійшла. Владислав сидів за своїм великим чорним столом із полірованого дерева. Його костюм, як завжди, бездоганний. Волосся трохи розкуйовджене — можливо, через хвилинну нервовість. А може, через… неї.

— Ви викликали?

Він мовчки вказав на крісло навпроти. Анастасія сіла. Атмосфера в кабінеті була напруженою, мов натягнута струна.

— Я хочу поговорити про вчора, — почав Владислав рівним тоном. — Ви нічого… зайвого не запам’ятали?

— Якщо ви маєте на увазі, що я згадую, як ми танцювали — то так, запам’ятала. Але я не планую це афішувати, якщо ви про це турбуєтеся.

Він підвів погляд. Його очі затримались на її обличчі довше, ніж слід було.

— Я не турбуюся. Просто… не звик, щоб люди бачили мене не на роботі.

— То ви справді людина? — з ледь помітною усмішкою відповіла вона. — Бо багато хто в офісі сумнівається.

Він посміхнувся. Тихо. Майже непомітно. Але це була справжня усмішка.

— А ви не схожа на практикантку.

— Упевнена, що це комплімент?

— Можливо. — Його голос став трохи нижчим. — Ви не боїтеся мені суперечити. Це… освіжає.

Анастасія злегка закашлялась, прикриваючи збентеження.

— І яке ж важливе завдання ви маєте для мене?

Владислав натиснув кілька кнопок на планшеті і передав їй файл.

— Це наш новий кейс для міжнародного клієнта. Я хочу, щоб ви попрацювали над презентацією. Разом зі мною. Особисто.

— Ви... зі мною?

— Проблеми?

— Ні. Просто несподівано.

Він підвівся з-за столу і підійшов ближче. Став поруч. Занадто близько. Вона відчула запах його парфумів — деревний, пряний… спокусливий.

— Усе в цьому житті несподівано, пані Анастасіє. Але саме в несподіваному — найцікавіше.

Її серце пропустило удар. Але вона не здалась. Підвела погляд, гордо.

— То з чого почнемо, пане директоре?

— З довіри, — прошепотів він.