Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Годинник пробив 20:13. Усі вже давно розійшлися з офісу. Лише на верхньому поверсі, в головному кабінеті, ще горіло світло.

Анастасія сиділа за круглим столом із ноутбуком, записником і чашкою вже холодної кави. Вона пильно розглядала слайди. Владислав сидів навпроти, зосереджено гортав документи, але час від часу поглядав на неї — крадькома, швидко, майже несвідомо.

— Ви так дивитесь, наче чекаєте, що я зроблю помилку, — сказала вона, не відриваючи погляду від екрану.

— Ні. Я дивлюся, бо ви не схожа на решту. Ви не боїтесь втоми. І не граєте роль.

Анастасія підняла брову.

— Може, тому що це не гра. Мені дійсно важливо справитись. І — не розчарувати.

— Кого?

— Себе.

Тиша зависла між ними. За вікном йшов дощ. Дрібні краплі били у шибку, наче світ сам підказував — щось важливе зараз відбувається.

Владислав підвівся і підійшов до неї. Став позаду, заглянув у її екран.

— Тут. Цей слайд сильний, але не вистачає емоцій. Цифри — це добре, але нам потрібно, щоб клієнт щось відчув.

Владислав підвівся і підійшов до неї. Став позаду, заглянув у її екран.

— Тут. Цей слайд сильний, але не вистачає емоцій. Цифри — це добре, але нам потрібно, щоб клієнт щось відчув.

Він простягнув руку, і кінчиками пальців торкнувся її зап’ястя, щоб показати, як змінити розташування блоків. Дотик був легким, але спалив їй шкіру, наче іскра.

Вона повернула голову. Їхні обличчя виявились так близько…

— У вас руки холодні, — прошепотіла.

— Зате серце — гаряче, — відповів він, майже нечутно.

На мить вони просто дивилися одне на одного. Без масок. Без титулів.

А потім Владислав відступив.

— Нам слід закінчити до опівночі.

— Так, — тихо кивнула Анастасія. — Бо інакше я почну думати, що ви... людина.

Він усміхнувся.

— А якщо ти вже почала?

Їй захотілося сміятись і плакати водночас. Цей чоловік — не лише директор. В ньому щось глибше. І небезпечніше. Щось, що може зламати її... або відкрити світ.