Читати книгу - "Вогнегривий коник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.
— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паляниці.
Хліб і питає:
— А чого ж ти такий твердий?
Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.
— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.
— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.
Хліб дивився на Сухаря з повагою.
Пшеничний Жайворонок
Мама викотила п’ять великих паляниць. Залишилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От посадила в піч паляниці, а поруч із ними й Жайворонка.
Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пищить. Дивляться — Пшеничний Жайворонок поруч із ними.
— Хто ти?
— Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.
Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.
Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: дивіться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.
Сидить Жайворонок, мовчить.
— Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.
— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жайворонок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!
Справді, пісні в печі не спечеш.
Пролісок і жайворонок
Під м’якою листяною ковдрою в теплій землі зимувала солодка цибулинка. Довгу зиму вона дрімала й усе прислухалася: чи не співає жайворонок? Бо як задзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й цибулинка прокидається.
І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибулинці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й потяглися вгору, вгору. А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж блакитні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, світлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.
Перестелимо постіль дідусеві
У п’ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.
Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову прогулянку.
Мама каже Юркові:
— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві.
Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати в постелі й він усміхатиметься уві сні.
Вони з матір’ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.
Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.
Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.
— Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.
— Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..
— Ні… Так це ж один день… Нічого не станеться, — запевняла мати.
— Але ж дідусеві твердо спати… Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений…
Ледве заспокоїла мати Юрка.
Наступного дня перестелили дідусеву постіль двічі — вранці і ввечері.
Жайворонок і Сонце
У полі лежала сіра грудочка землі, присипана снігом. Пригріло Сонечко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка, розсипалась дощем. Упала на сіру грудочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташку — Жайворонка.
Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й просить:
— Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.
— Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.
Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до землі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.
З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золотую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню. Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як гарно!
Бабуся і Петрик
Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.
Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Баоусю, я ваше пальто з лісу нестиму…
Матері ніколи…
До Толі, повільного, незворушного хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.
Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на дивані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — баночка морозива.
Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.
Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ніколи ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немовби йому за щось дуже-дуже соромно.
Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:
— Що з тобою?
— Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.
Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.
— Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.
— Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.
Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо… — відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнегривий коник», після закриття браузера.