Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.

Дід Осінник

У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли — підводиться й каже:

— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.

Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер… Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.

— Осінній туман, — кажуть люди.

Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

Дуб-пастух

На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремезний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на узліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.

Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж палахкотів… Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?

Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де горіли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з теплого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й помостили там гніздо. Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись дачеко-далеко. Туди, де зайшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашумить зеленим листом і засинає.

Молоко ж чисте

Учитель сказав дітям:

— Намалюйте, діти, корову…

Першокласники схилилися над своїми альбомами. Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову.

Учитель підходить до Марійки й питає:

— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он стільки білого паперу лишилось…

— Це не білий папір, — каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте…

Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.

Куди поспішали мурашки

На дереві сиділа Білочка. Вона їла горішок. Смачний, бо аж очі заплющила. Крихітка горішка впала на землю. Друга, третя. Чимало крихіток упало додолу.

А стежечкою між травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу для мурашенят. Вона чимчикувала на баштан: чула, є там багато солодких кавунячих шматочків. Коли це падають із дерева крихітки горішка. Покуштувала Мурашка — горішок добрий та пахучий. Понесла вона крихітку горішка до мурашника, розповіла сусідам. «Бігаймо по горішки!» Зібралися в дорогу. А дітки Мурашки їдять крихітку, що принесла мама, діляться з іншими. Всім діткам у мурашнику вистачило, ще й лишилося. А мурашки вже під великим деревом. Зібрали крихітки й понесли додому. Буде на цілу зиму.

Як Кіт рибу ловив

Сів Кіт на березі ставка. Думає: «Рибку половлю». Бачить, далеко від берега плаває рибка, а до берега не йде.

— Чого ти, рибко, не пливеш до берега? — питає Кіт.

— Як підеш додому, тоді й припливемо, — кажуть рибки.

Іде берегом хлопчик та й питає:

— Що це ти, Коте, рибку ловиш?

— Та ні, — відповідає Кіт. — Гріюся на сонечку.

Це, сину, моє поле…

Коли закінчився навчальний рік, Петриків татусь сказав:

— А тепер, сину, поїдемо на моє поле.

— А хіба у вас є своє поле? — дивується Петрик.

— Є… — усміхається татусь.

Їхали довго: спочатку приміським поїздом, потім автобусом. А від автобусної зупинки ще й пішки ішли. Прийшли до лісу. Попід лісом — широке, рівне поле, на ньому колоситься пшениця. Над полем — небо блакитне, а в небі — жайворонок співає.

— Це моє поле, — каже татусь.

— Чому ж воно ваше? — питається Петрик.

— Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси ворога і на цій землі моя кров…

У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий.

За хвилину тихо сказав татусеві:

— І жайворонок ваш…

Важко бути людиною

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.

Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Ну що ж… — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую…

— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися…

— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

Соловейкове гніздо

Наші солдати наступали через ліс. Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаїлася маленька пташка, не може покинути діток.

Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила тривожно, кружляє над голопузьками. А вони, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать.

Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обережно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.

Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.

Білка і Добра Людина

Ішла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула