Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

— Пращури кличуть її, — винесла свій безжальний вирок Мара.

Велимир відчув, що блискавка вдарила йому в груди й випалила там усе вщент. Він втрачав ту, що була великодушно подарована йому Великими, була вся його, без залишку, його частинкою, найближчою й найдорожчою на цьому світі. Як крізь туман Велимир знову почув голос Мари:

— Дитя ще живе, ворушиться…

Баба, вичікуючи, дивилася на Велимира. Чоловік стояв мовчки, зціпивши зуби, бо йому хотілося вити. Він став навколішки біля Росави й поклав голову біля її плеча, ховаючи скупі сльози.

— Урятуй дитя. Нехай залишиться з тобою замість мене, — прошепотіла Росава, і її рука ніжно торкнулася волосся Велимира.

Вона куйовдила його волосся, як тоді, коли їм здавалося, що вони разом дійдуть до кінця свого шляху й ніщо вже не зможе перешкодити цьому.

Якоїсь миті Велимир відчув, що рука його коханої дружини безвільно впала поруч із його головою. Він важко підвівся.

— Дитя має жити, — глухо сказав він Марі й попрямував до виходу.

Біля порогу він зупинився, ще раз глянув на Росаву й вийшов.

Тоді Мара взяла гострий ніж і, встромивши його в живіт породіллі, вирізала дитину з черева Росави. Так з’явився на світ Чеслав. Мара винесла його з будинку, крикливого, загорненого в полотно, залитого материнською кров’ю, — не відав, що коштував своїй матері життя. Жінка передала дитя до рук Велимира.

— Хлопчик.

Велимир глянув на сина й відвів очі.

— Візьми, — віддав він дитину Марі й пішов геть.

Повернувся він лише наступного дня. Де вештався і що робив — нікому про те відомо не було. Але ще кілька днів після похорону Росави він не міг підійти до видовбаної з дерева колиски, де лежала дитина, його син. За хлопчиком доглядали жінки, намагаючись напоїти розведеним козячим і коров’ячим молоком, але він часто плакав, немов відчуваючи втрату матері. Цей плач не давав спокою його батькові й усій окрузі. І якось уночі Велимир не витримав і, взявши сина на руки, почав заспокоювати. Пригорнув його до грудей і носив хатою, заколисуючи, поки не розвиднілося. Тільки тоді він відчув, яка дорога йому ця безпомічна істота. І разом із цим до нього прийшло відчуття, що цей горластий хлопчик — усе, що залишилося йому, окрім хіба що спогадів, від коханої, від його Росави.

За кілька днів у їхньому домі з’явилася Болеслава — рідна сестра Росави. Тяжка доля лишила свій безжальний слід і на сестрі загиблої. У неї самої тільки-но померла дитина, а до її народження річка забрала чоловіка. Болеслава почала годувати Чеслава й надалі замінила йому матір. Жінка залишилася в будинку Велимира й після того, як хлопчик підріс, стала господарювати й наглядати за двома паливодами й Велимиром. І тільки коли після декількох років самотності Велимир привів у дім третю дружину, Болеслава повернулася в городище своїх родів.

Але й третю дружину судилося втратити Велимирові. Після народження дочки на неї напала пропасниця й жінка згасла, як скіпка. За день не стало й дитини.

Тоді знову повернулася в дім Велимира Болеслава.

На прохання Велимира волхв Колобор розпалив родове багаття і запитав Великих про напасті, що переслідували дружин ватажка. Поспілкувавшись із Великими, Колобор переказав Велимирові їхню волю: не буде йому щастя з дружинами. Велимир вирішив не суперечити більше волі Великих і не шукати собі нової жінки. Як чоловік ще в силі й при бажанні, він почав жити з Болеславою. У городищі якщо про це й говорили, то потайки, побоюючись суворої вдачі Велимира…

З появою Болеслави Велимир не став продовжувати розмови із сином, гадаючи, що й того буде досить для науки, а до того ж знаючи, що жінка все одно буде на боці свого годованця. І хоч ніколи не посміє суперечити йому, чоловікові, та своє мовчазне невдоволення й незгоду зуміє виявити. Можеш бути певен. Жінки це вміють. І тому, ще раз суворо зиркнувши на сина з-під насуплених брів, пішов спати.

— Як ти, синку? — тихо запитала Болеслава, прибираючи зі столу.

— Як бачиш, цілий, — буркнув юнак і ступив за поріг.

Роздратований, не знаючи, на кого більше — на себе чи на батька, Чеслав вийшов із дому. Надворі він побачив Ратибора й Голубу. Вони сиділи поряд на колоді, про щось тихо перемовляючись. Помітивши Чеслава, розмову чомусь урвали, а Голуба, підхопивши цебро з водою, пішла в дім.

— Ну й дурноголовий ти, брате! Батько ночі не спав, тебе чекав. Накрутити б тобі вуха, щоб попухли! — напався, гиркаючи баском, зовсім як батько, на брата Ратибор.

— А сам у вухо не хоч? — з погрозою запитав молодший.

— А по шиї? — уже лагідніше поцікавився старший.

Чеслав пішов спати на сінник. Там було просторіше, ніж у домі, і дихалося вільніше.

Щойно світанок зайнявся над верхів’ями дерев, Чеслав прокинувся. Розкинувшись поруч, час від часу похропуючи, спав Ратибор. Швидко, але так, щоб не розбудити брата, юнак вибрався з шарудливого сіна й пішов у бік дому.

Городище ще ніжилося в залишках нічного сну, і тільки йому, Чеславові, чомусь не хотілося продовжити ці солодкі миті. Очевидно, на те в нього були важливі причини. І він не хотів, щоб будь-хто з одноплемінників прознав про них.

Обережно прокравшись до ще сплячого дому, Чеслав під уважним поглядом невсипущого павука, що дивився на нього з глибини своєї пряжі-павутини, знайшов під рушником два хліби і, прихопивши їх, тихо вийшов на вулицю. Сховавши хліби в торбу, яку він теж узяв із собою, юнак рушив до річки.

Та ще раніше за свого хазяїна прокинувся кінь Вітер. Зачувши Чеслава, він вимогливо заіржав.

— Відчепись, Вітре, не до тебе!

Але Вітра, звісно, не влаштувала така відповідь, і він заіржав іще голосніше та ще й став нетерпляче бити копитом.

— Ти ж перебудиш усіх, дурню! — Чеслав розумів, що Вітер вимагає, щоб його викупали й почистили.

Учора на це в хазяїна не було ані сил, ані часу. Але й зараз юнака відвертали зовсім інші справи. І все-таки, розуміючи справедливість вимог хвостатого друга й боячись, що він перебудить усе городище, Чеслав мусив пристати на цю наглу вимогу.

— Ну, добре вже, пішли на річку, реп’ях. Тільки стрілою!

Вітра не треба було вмовляти, він понісся в