Читати книгу - "Врятовані совістю"

* * *

Сонце вже було низенько і заходило за хмари, що збиралися на заході, коли, нарешті, прийшов Михайлик. Він увесь тремтів від страху і довго не міг сказати щось до ладу — ковтав слова, одне повторював по кілька разів, інше не докінчував. Заспокоївся він трохи аж тоді, коли Ромко похвалив його за сміливість. Він довго боявся вийти на берег непоміченим, бо москалі всюди поставили стежі. Нарешті він скористався тим, що солдати, які стояли біля їхньої хати, пішли на вечерю. Він ще раніше розповів мамі про Ромка і вона вже приготувала для нього торбинку з їжею, ніби Михайлик мав її віднести пастухам. В торбині були кілька кавалків сала, пара варених яєць, хліб і дві цибулини. Ще мама казали Михайликові нарвати яблук, нині ж як раз Яблучний спас. З такими харчами можна було протриматися два-три дні. Михайлик розповів, що майже половину села солдати погнали у райцентр. Серед них був і друг Ромка Славко. Серед солдатів все крутився якийсь чоловік, який часто приїжджав до села щось організовувати чи то колгосп, чи то комсомол… Ромко зрозумів, що це був Анатолій Смоляренко, секретар комсомолу. Це ж саме він і кричав через трубу до повстанців. Ще Михайлик сказав, що солдати поселилися у більших хатах виселених людей, а у школі, зробили штаб.

Переховуватися на березі було небезпечно, а «Зміїна нора» була недалеко від Дуки. Солдати могли перенести свої стежі ближче до печери, тому Ромко мусив шукати сховище десь в іншому місці. Переспати можна в одній з копиць сіна, які ще лишалися на луці в широкій і доволі глибокій долині на західній околиці села. Вони домовилися зустрітися у цей же час завтра біля «Жабиного ока». Це було невеличке озерце, кітло, як називали його селяни, посеред тої долини, де-не-де заросле очеретом, а здебільшого оточене кам’яними брилами. Якщо дивитися зверху, то виглядало воно дуже маленьким, тому його і назвали «Жабиним оком». Михайлик пішов, а Ромко помолився і взявся до їжі. Він не спішив, бо знав, що можна наїстися і меншою кількістю харчів, якщо жувати повільно. А харчі треба було економити.

Коли він впорався і склав рештки у торбинку, вже вечоріло. Рухатися до «Жабиного ока» можна було двома шляхами — або горою через село, або низом вздовж берега до порослого лісом яру, який переходив у долину. Обидві дороги були небезпечні. Село кишіло солдатнею, а внизу навпроти печери могла бути москальська стежа. Ромко вирішив іти низом. Криючись між кущами глоду і шипшини, він дійшов до джерела і роздивився, чи не було обабіч якихось слідів. В одному місці трава була притоптана, а на глині відбився слід чобота. Так і є! Десь неподалік має бути стежа. Він зайшов за кущ ліщини і прислухався. Було тихо, лише з Глядигорів доносилося мукання корів та гавкання псів. Десь, гогочучи, на берег виходили гуси. Зовсім близько пронизливо кричала сойка. Ромко слухав і принюхувався, чи не відчує сильного запаху махорки, яку курять москалі. Раз йому здавалося, що ніби чує, а раз ні. Він не спішив і добре робив, бо раптом сойка злетіла і почувся легенький шурхіт камінців на стежині. Серце закалатало так, що Ромкові здалося, що воно зараз вискочить з грудей. Ноги стали ніби ватні, але хлопчик знайшов в собі сили тихенько присісти, а потім лягти на землю. Кроки наблизилися, але Ромко не бачив вже нічого. Він ввіткнувся носом у землю і беззвучно шепотів раз у раз: «Матінко Божа, врятуй мене!». Кроки припинилися, хтось тихо кашлянув, потім забулькала вода. Якби Ромко володів собою, як раз би і почув зараз махорки, який відходив від москаля. А це він і був, очевидно спустився до джерела набрати у флягу води. Солдат відпив води з фляги, знову занурив її у джерело, закрутив кришку і потихеньку пішов догори.

Ромко лежав ще довго, аж поки не заспокоїлося серце, а потім у напівтемряві пішов далі. Відійшовши метрів сто, він приспішив кроки. Треба було поспішати, бо западала ніч. Досить швидко він підійшов до яру. Тут вже жодної стежі не мало бути, бо від печер було вже далеко. Майже бігцем він піднявся в долину, де було ще досить видно і він побачив, що жодної копиці на лузі вже не було. «Либонь, москалі забрали їх собі на постіль» — подумав Ромко мало не в сльозах. І що тепер робити? Він вже ладен був заснути під деревом на траві, але розумів, що може застудитися вночі. Вже почав накрапати дощ.

* * *

У печері бойовики другу годину сиділи на нараді. Становище було кепське. Запасний вихід теж потрапив у зону оточення. Москальська стежа стояла зовсім поруч з норою, про яку солдати, правда, не підозрювали, бо вона була добряче присипана минулорічним листям і четиною. Але Сокіл, коли обережно роздивлявся з нори довкола, покрив все-таки трохи розворушив. Уважне око могло це побачити і тоді москалі підсилять цю стежу. Але в будь-якому випадку пробиватися з боєм цим шляхом означало йти на вірну смерть. Те саме робити через головний вихід було ще небезпечніше. Думки були різні.

Слово взяв здоровецький шугайло Грім:

— Нема що чекати на допомогу. В кожній чоті лишилося заледве по кілька бійців. Якщо навіть в найближчій криївці довідаються про наше становище, вони нас не визволять. І самі загинуть і нам не допоможуть. Треба самим пробиватися боєм, і тільки. Ліпше це зробити нині над рано. Коли стежі почнуть куняти.

— Спішити не треба — перебив Грома Довбуш, посивілий гуцул з довгими вусами. — У нас є ще один голуб. Ми пошлемо повідомлення Шрамові і проведемо спільну операцію. Коли вони підійдуть і почнуть стрілянину, ми вдаримо зі свого боку. Така моя думка.

— Я згідний з Довбушем, але поки будемо чекати, можна пошукати ще один вихід з печери — додав Сокіл.

Золотий, який виконував обов’язки чотового після смерті Хвилі уважно слухав усіх, мовчки скручуючи собі цигарку. Діставши з кишені френча почергово трут з вати у металевій рурці,