Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пригоди Гекльберрі Фінна 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

228
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди Гекльберрі Фінна" автора Марк Твен. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 94
Перейти на сторінку:
вичистити рушниці й бути напоготові. Він навіть на віз із бруквою не міг напасти без того, щоб не нагострити мечі й не вичистити рушниці, хоча нащо їх гострити та чистити, коли це були звичайні собі палиці та ручки від щіток, — скільки не гостри, ні на йоту кращими не будуть. Мені якось не віри-лось, що ми можемо побити таку кількість іспанців і арабів, хотілося тільки подивитися на верблюдів і слонів, тому наступного дня, в суботу, я був на призначеному місці й сидів разом з іншими у засідці. За сигналом ми вистрибнули з кущів і скотилися з гори донизу. Але ніяких іспанців і арабів там не було, верблюдів і слонів також. Виявилось, що це всього лише екскурсія недільної школи, до того ж тільки один перший клас. Ми на них накинулись і розігнали дітлахів по всій долині. Але здобичі нам не дісталось, окрім пряників та варення, та ще Бен Роджерс підібрав ганчір’яну ляльку, а Джо Гарпер — молитовник та брошурку для спасіння душі; а потім за нами погналася вчителька, і ми все це покидали та й дали драла. Ніяких діамантів я там не побачив, про що і сказав Тому Сойєру. Та він стояв на своєму: мовляв, були й діаманти — цілі гори діамантів, і араби, і слони, і багато всякого добра. Я запитую: «Чому ж ми тоді нічого не бачили?» А він каже: «Якби ти бодай щось знав, хоча б прочитав книжку, яка називається „Дон Кіхот“, тоді б не питав. Вся причина, — каже, — в чаклунстві». Тобто насправді там були сотні солдат, і слони, і скарби, і все решта, тільки на нашу голову десь узялися вороги — чаклуни, як Том їх назвав, — і всі ці скарби вони перетворили на недільну школу, щоб нас подратувати. Я кажу:

— То що ж, давайте нападемо на цих чаклунів і провчимо їх, як слід!

Том Сойєр обізвав мене бовдуром.

— Та що ти! — обурився він. — Чаклун може викликати ціле полчище духів, і вони тебе вмить порубають, не встигнеш навіть кавкнути. Бо вони заввишки з дерево, а завтовшки як церква.

— Ну, — кажу, — а якщо ми теж викличемо духів собі на підмогу? Зможемо побити тих, чужих, чи ні?

— Як же ти їх викличеш?

— Не знаю. А як викликають?

— Як? Потруть стару бляшану лампу або залізну каблучку, і тоді з усіх боків з’являються духи, грім гуркоче, блискавка так і спалахує, дим клубочиться, і все, що духам наказати, вони відразу ж роблять. Наприклад, вони бавлячись можуть вирвати із землі дроболиварну башту і торохнути нею по голові директора недільної школи або взагалі кого завгодно.

— Для кого ж вони так стараються?

— Та для будь-кого, хто потре лампу або каблучку. Вони вважають володарем кожного, хто тре лампу чи каблучку, і повинні робити все, що він накаже. Якщо він накаже збудувати палац у сорок миль довжиною з самих лише діамантів та напхати його під зав’язку жувальною гумкою або чим там душа побажає, чи викрасти доньку китайського імператора за дружину, — вони все це мусять зробити, та ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки володарю заманеться, розумієш?

— Ось що, — кажу, — як на мене, всі духи — просто тупі віслюки, якщо не залишать цей палац собі, замість того, щоб клеїти дурня і втрачати таку нагоду! Мало того: якби я був духом, я б оцього володаря, який із лампою, послав би к бісовій мамі. Ото ще, буду я відриватися від справ і мчати до нього тільки того, що він потер якийсь мотлох!

— Не вигадуй, Геку! Якщо ти дух, ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні.

— Що? Це коли я буду заввишки з дерево, а завтовшки як церква? Добре вже, я перед ним з’явлюся; тільки готовий побитися об заклад на що хочеш — я його зажену на найвище дерево, яке трапиться у тих місцях.

— Та ну тебе, Геку, з тобою говорити — дурно час тратити! Ти вже, здається, зовсім нічого не розумієш — наче телепень якийсь.

Два чи три дні я все думав про це, а потім вирішив сам подивитися, скільки правди в цій побрехеньці. Узяв стару бляшану лампу і залізну каблучку, пішов до лісу і тер, доки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: збудую палац і продам. Тільки нічого не вийшло — духи так і не з’явилися. Так що, по-моєму, всі ці дурниці Том Сойєр просто вигадав, як завжди вигадує. Сам він, здається, повірив і в арабів, і у слонів. Ну, а я — інша справа: з усього було видно, що це звичайна недільна школа.

Розділ IV

Так минуло місяців три-чотири, вже давно настала зима. Я майже щодня ходив до школи, навчився складати докупи слова, трохи читати й писати. І ще вивчив напам’ять таблицю множення до «шість на сім — тридцять п’ять»; а далі, щось мені так здається, нізащо не вдасться подужати, хоч до ста років учись. Та й взагалі, я математику не дуже люблю.

Спочатку я цю школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати потроху. Коли, бувало, ну дуже вже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня мене вчитель відшмагає; це йшло мені на користь і дуже підбадьорювало. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх суворих правил удови я теж помалу звик — якось притерпівся. Найважче було привчитися жити в будинку і спати на ліжку; аж до настання холодів я все ж інколи втікав на волю і спав у лісі — це було чимось на кшталт відпочинку. Старе життя мені було більш до смаку, але й до нового я теж почав звикати, воно мені навіть почало подобатись. Вдова казала, що я виправляюся потроху і поводжуся не так вже й кепсько. Казала, що їй за мене не доводиться червоніти.

Якось вранці я перекинув за сніданком сільничку. Я швидко схопив дрібку солі, щоб перекинути її через ліве плече і відвернути біду, але тут міс Вотсон невчасно нагодилася і зупинила мене. Каже: «Забери руки, Гекльберрі! Завжди ти насмітиш усюди!» Вдова за мене заступилася, тільки було пізно, біду все одно вже було не відвернути, це я точно знав. Я вийшов з дому, почуваючись зле, і все ламав голову, де ця біда зі

1 ... 4 5 6 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди Гекльберрі Фінна"