Читати книгу - "Полліанна"

Розділ 4. Маленька кімнатка на горищі

Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася, щоб зустріти племінницю. Вона поглянула на неї поверх книги, яку саме читала, коли Ненсі з Полліанною увійшли до кімнати, і простягнула руку. На кожному пальці, здавалося, було холодно написано: «Обов'язок».

— Як почуваєшся, Полліанно, я… — почала було міс Поллі, але закінчити не встигла. Дівчинка побігла через усю кімнату й припала до колін тітки, яка була зовсім не готова до такого повороту.

— О, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви дозволили мені приїхати жити з вами, — плачучи заговорила дівчинка. — Це так чудово, що в мене з'явилися ви і Ненсі — після того, як у моєму житті були лише леді із Жіночої допомоги!

— Цілком можливо, хоч я і не мала честі познайомитися з цими леді, — сухо відповіла міс Поллі, намагаючись звільнити свої коліна від пальчиків дівчинки. Потім вона поглянула на Ненсі, яка все ще стояла біля дверей.

— Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, встань, будь ласка, щоб я могла тебе роздивитися.

Полліанна відступила назад, нервово засміявшись.

— Звісно! Адже ви мене ще ніколи не бачили. Хоча й дивитися нема на що — окрім хіба що ластовиння. Ох, і я маю ще пояснити вам дещо з приводу червоної картатої сукні і чорного кольору. Я розповідала Ненсі, як тато сказав…

— Мені нецікаво, що сказав твій тато, — перервала її тітка Поллі. — Гадаю, у тебе є валіза?

— Так, тітонько, чудова валіза — мені її подарували в Жіночій допомозі. Хоча там майже немає речей — моїх речей. Пожертв із дитячими речами останнім часом у місії було зовсім мало. Та у валізі є всі татові книжки, місіс Байт сказала, що я маю взяти їх з собою. Знаєте, тато…

— Полліанно, — знову перервала її тітка, — ти маєш запам'ятати одну річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!

У дівчинки перехопило дух від хвилювання.

— Чому, тітонько Поллі, хіба ви… — вона завагалася, а тітка скористалася паузою.

— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твоя валіза, гадаю, вже там, принаймні я веліла Тімоті занести її туди. Іди за мною, Полліанно.

Дівчинка слухняно пішла за тіткою. Вона ледве втримувалася, щоби не розридатися, в її очах стояли сльози, але за хвилину вона вже гордо підняла голову.

«Мабуть, це й на краще, що вона не хоче говорити про мого батька, — міркувала Полліанна. — Мені буде навіть легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому тітонька й заборонила це робити». І, впевнена утому, що тітонька саме про неї піклується, Полліанна змахнула сльози й почала роздивлятися навсібіч.

Вони якраз піднімалися сходами — попереду колихалася тітчина шовкова спідниця. Позаду в одній із кімнат двері лишилися прочиненими, і дівчинка помітила яскравий килим та стільці, обтягнуті атласною тканиною. Під ногами Полліанна побачила розкішний килим, який нагадував м'якенький мох. У кімнатах висіли картини, освітлені сонячними променями, що пробивалися крізь мереживні фіранки.

— О, тітко Поллі! Тітонько! — захоплено видихнула дівчинка. — Який же у вас прекрасний будинок! Мабуть, ви неймовірно раді з того, що багаті!

— Полліанно! — обурено вигукнула тітка, рвучко повернувшись на вершині сходів. — Я шокована тим, що ти дозволяєш собі говорити!

— Чому, тітонько? Хіба ви не раді? — щиро здивувавшись, запитала дівчинка.

— Звісно, ні, Полліанно. Я ще не настільки забулася, щоб підкоритися гріховній гордині. Бог дарує мені свою милість, однак про багатство і говорити не смій!

Міс Поллі повернулася і пішла коридором туди, де виднілися сходи на горище. Тепер вона була навіть рада, що розмістила дівчинку саме тут. Спочатку вона прагнула поселити племінницю якнайдалі від себе і водночас там, де вона не могла зіпсувати коштовні речі й меблі. Тепер, після такого прояву марнославства, було навіть краще, що в кімнаті Полліанни немає нічого зайвого, усе просто й скромно. Так собі міркувала міс Поллі.

Полліанна охоче тупцяла за тіткою. Її оченята намагались роздивитися все довкола, щоб нічого не проґавити. А ще вона спробувала уявити, за якими розкішними дверима її власна кімната — із фіранками, килимами й картинами. Кімната, яка відтепер належатиме тільки їй! Раптом тітка прочинила ще одні двері і почала підніматися сходами.

Тут не було нічого, вартого уваги — лише голі стіни з кожного боку. Нагорі було темно, особливо в кутках, де дах сягав підлоги. Тут стояли численні скрині й коробки. На горищі було задушливо. Полліанна навіть підняла голову вище, їй здалося, що тут бракує повітря. А потім дівчинка побачила, що тітка відчиняє двері праворуч.

— Ось, Полліанно, це твоя кімната. Твоя валіза вже тут. У тебе є ключ?

Дівчинка мовчки кивнула. Її очі розширилися від переляку.

Тітка Поллі спохмурніла.

— Коли я про щось тебе запитую, то хочу почути відповідь, а не дивитися на твої жести.

— Гаразд, тітонько Поллі.

— Отак значно краще. Думаю, тут ти знайдеш усе необхідне, — додала міс Поллі, поглянувши на рушники та глек з водою. Я пришлю Ненсі — вона допоможе тобі розібрати валізу. Вечеря почнеться о шостій, — закінчила жінка й пішла сходами вниз.

Після того як тітка пішла, Полліанна якусь мить стояла нерухомо, дивлячись їй услід. Потім її очі перемістилися на голі стіни, підлогу й вікна. Нарешті погляд упав на маленьку валізу, яка ще зовсім недавно стояла у її власній кімнатці в місії. За мить вона опустилася на коліна біля валізи й затулила обличчя долонями.

У такому стані її побачила Ненсі, яка прийшла на горище через кілька хвилин.

— Годі, заспокойся, маленьке ягнятко, — мовила вона, опускаючись на підлогу поряд із дівчинкою та обіймаючи її. — Я боялася, що знайду тебе такою!

Полліанна лише похитала головою.

— Просто я дуже погана й зіпсована, Ненсі, — жахливо зіпсована, — плачучи, мовила дівчинка. — Я ніяк не можу зрозуміти, чому мій тато потрібен Богу та янголам більше, аніж мені.

— Не думаю, що він їм був потрібен, — відказала на це Ненсі.

— О-о-о! Ненсі! — в очах Полліанни плескався жах, аж сльози висохли.

Ненсі збентежилась і витерла свої очі від сліз.

— Пробач, люба, я зовсім не це хотіла сказати, — швидко виправилася вона. — Ну ж бо, давай ключа, треба розібрати твою валізу. У нас мало часу!

Усе ще схлипуючи, Полліанна простягла ключа.

— Там не так вже й багато речей, — пролепетала вона.

— Ну й добре — швидше із цим